колядка

пам'ятаєш, як минулого Різдва ми принесли на позицію гірлянду? з тієї зефірно-пастельної рожевої хатинки, яку розбила артилерія, залишивши на стінах чорні шрами кіптяви. вже не згадати, навіщо ми туди зайшли. певно, ховалися від дрона, почувши десь у перспективі повітря серед тремоло вибухів знайомі глісандо дзижчань. симфонія війни - алегорія танцю смерті з життям. у ту мить воно перемогло. певно тому, що Христос народився. або ж ми з тобою. удруге. в сорочці. ти порахував грубими підошвами берців кілька колишніх коридорів, застелених килимами уламків. і раптом обернувся до мене усміхнений: "глянь-но, гірлянда, прикинь, якщо працює!". ця змучена посмішка у тьмяному світлі червоноокого ліхтарика - як гімн щирому щастю, що йде лейтмотивом попри. я скептично заміряв поглядом побиті дроти, що повисли між твоїх пальців у теплих зимових флісових рукавицях, немов лоза винограду пізньої осені, що вже втратила увесь шарм барвистого листя. чомусь хотілося вірити в диво. у різдвяне диво, яким би абсурдом воно не видавалося за цих обставин. ми всі будемо. я. ти. і гірлянда. вифлеємською зіркою, чи, може - дороговказною зорею? або ж просто єдиним мереживом мерехтливих вогників посеред вічного блекауту. 
нарешті дошкандибали до своєї нірки. я. ти. і гірлянда, надійно захована у підсумок для рації на бронежилеті. треба віддихатися. пара з рота. посміхаюся. дійшли. помінялися. цілі. живі. вже свято. 
дістаю з рюкзака павербанк. розплутуємо клубок дротів, поцяткованих лампочками. переглядаємося. серце завмирає. ти звітуєш командирові, що все 4.5.0.. момент істини. сирі стіни підвалу раптово осяюють бешкетливі вогники. працює! "до Різдва готові!" - смієшся. і я з дитячим захватом тремтячими руками нанизую блискучий бісер світла на відсирілі сходи. стало немов тепліше. затишок. як вона вціліла? справжнє різдвяне чудо!
і чомусь у голові пульсує єдина думка: якщо вижила ця гірлянда, то й ми повернемося додому. обіймемо рідних. і буде свято. і буде щастя. і буде перемога. обов'язково.