Глава 10. До неба дотягнутися рукою

— Даша, Даша, он вона йде. — майже пошепки сказала Настя, і штовхнула дівчину вбік.

— Та не вона це. — так само приглушеним голосом відповіла Даша.

Холодний осінній день пробирав пронизливим вітром, і Даша щулилася від чергового пориву. Вона придивилася і зрозуміла, що Настя мала рацію, по двору наркоцентра йде сестра.

— Вона! Це точно Олена! — радісно констатувала факт Даша.

Дівчина наблизилася до них швидкими кроками, замиготіла серед дерев і кованого паркану, і вийшла з воріт на вулицю.

— Оооооо підстриглася, перефарбувалася під блондинку. Ти знаєш, що ми тут пів дня гадали, ти це йдеш чи не ти. — Схвально сказала Даша сестрі.

Олена тільки зніяковіло посміхнулася, але нічого не відповіла.

— Гаразд, давайте швидше, бо водієві ще забирати вашого тата з аеропорту. — нагадала Настя.

— Точно він надіслав SMS, що прилітає сьогодні. Треба поспішати, щоб ми повернулися додому раніше. — Погодилася Даша.

Дорога додому була не довгою, і по приїзді в повітрі повис веселий настрій, такий, який зазвичай буває тільки на Новий рік, хоча на вулиці і був ще листопад. У душі в усіх панувала атмосфера свята. Ні Жанни, ні Віолетти, ні Наталії Степанівни вдома не було. І Даша подумавши, що так краще, запропонувала підготувати чаювання до приїзду батька. У кімнаті почало швидко темніти, за вікнами застукав дощ, і дівчатам довелося ввімкнути світло.

Даша згадала, як кілька місяців тому в такий же дощ із чаєм вона розповідала Насті свою історію, і тепер оцінювала, як правильно тоді вчинила. Вона походила по хаті, повернула праворуч від кухні і зупинилася біля сходів на другий поверх. Кілька хвилин вона дивилася на двері кімнат під балконом, а потім повернула голову в бік скляних вхідних дверей, праворуч і ліворуч від яких йшли повністю скляні стіни, завішані світлими гардинами, що струмували до підлоги. Вона важко зітхнула, знову згадавши маму і те, з яким трепетом вона ставилася до цього будинку.

Через пелену гардин та дощу Даша побачила, як білий Range Rover заїжджає у двір, а за ним ще й чорний SUV. Спочатку вона насторожилася, але потім згадала, що це була машина настіних батьків і вона поспішила повернутись на кухню, щоб повідомити радісну новину.

День, не дивлячись на свою темряву і стіну зливи, був дуже радісним і всі вмостилися в їдальні пити чай і як сказав батько Даші обговорювати важливі питання, але вийшов з цього не діалог, а монолог, де всім дісталися приємні новини.

— І так, дівчата, всі ви думаєте, що я мав бізнес поїздку, але це не так. Я був зайнятий набагато важливішою справою, яку відкладав довгі роки і на яку заплющував очі — це моя сім'я. Тому сьогодні я скажу вам, що всім дістанеться за заслуги. Олено, документи про визнання твого діагнозу підтасованим лежать у мене в сейфі. Я сподіваюся, що після курсу реабілітації твоє життя справді зміниться, втрачених років не вернеш, але скоро ти зможеш почату підготовку до екзаменів, що б вступити до вишу в наступному році. Даша, я знаю, що ви з Настею дуже здружилися і хотіли б бачитися, якнайчастіше, тому я купив сусідню біля її квартири. А щодо Віолетти, я подав на розлучення, і на неї вже заведено кримінальну справу, і навіть є всі підстави для арешту. Нехай тепер відповідає за свої методи збереження іміджу.

Даша була неймовірно щаслива, вона практично відчувала, як за спиною тріпотіли крила, їй здавалося, що і море буде по коліна, і до неба можна дотягнутися рукою. А мозок уперто не вірив, що весь семирічний жах її життя нарешті закінчився. Як тут, несподівано у вхідні двері увійшла Віолетта, з Жанною та Наталією Степанівною. У повітрі повисла пауза, а потім усі пішли туди за батьком Даші та Олени, бо стало дуже цікаво, що буде далі.

— Хто це? — спитав він серйозним тоном.

— А ти хіба не знав, що це дочка Віолетти — Жанна та її гувернантка — Наталія Степанівна у нас живуть уже місяць? — здивовано сказала Даша.

— Віолеттина дочка? — ще більш здивовано спитав Дашин батько.

— Я все поясню… — почала була Віолетта, і її обличчя набуло жалюгідного вигляду.

— Ні. Я ситий по горло тим, що ти мені брехала стільки років і тим, що ти робила, я нічого не хочу більше від тебе чути. Сьогодні ввечері збери речі, переночуєте, а завтра підеш з мого дому назавжди. — Сказав він спокійно.

Губи Віолетти нервово затремтіли, вона хотіла щось відповісти, але по її щоках потекли краплі сліз і вона, минаючи всіх, пішла тихо схлипуючи. Даша мала радіти такій перемозі над ворогом, але за цей час багато чому навчилася, і їй по-людськи стало шкода цю жінку, що заплуталася у своїх мережах. Настрій Даші, здавалося, сплив разом із віолеттиними сльозами. І всі серйозні та задумливі розбрелися по кімнатах.

Наступний день почався для Даші майже о сьомій ранку, коли вона ще спала спокійним сном, але крізь його завісу почула спочатку незрозумілий шум. Потім шум почав розростатися, збільшуватися в розмірах, і коли Даша, нарешті, розплющила очі, піднялася, а потім сіла на ліжку, шум отримав цілком впізнавані контури. Це були нерозбірливі крики, грюкання дверей, суміш якихось голосів, але найдивніше — кроки… глухуватий ковзний звук важких черевиків, що швидко йшли паркетом. То були берці! Але хто міг ходити в неї вдома в берцах, крім самої Даші? Її серце з жахом стислося, а потім почало битися швидко, як у наляканого кролика.