,,,

Світанкове небо забарвилось у золотаві відблиски. Судячи з застиглих верхівок дерев день обіцяв бути спекотним. Парк завмер. З кущів, що були найближчі від ларька, долинало багатирське хропіння. Тетяна пірнула у кущі усіма своїми об'ємними тілесами та, не зважаючи на чоловіка, що спав там, справила малу нужду.

            – Заллють очі, а потім валяються в пристойних місцях, – вона плюнула на хануріка, підчепивши ногою напівпорожню пляшку горілки.

            Пляшка цокнула об камінець, а з горлечка пляшки з характерним звуком виплеснулися залишки казьонки.

            – Янко! Досить спати, ледащо! Скоро люди підуть! – Тетяна постукала кулаком в хисткі двері сусіднього ларька, потім озирнулася та, побачивши у п'яти метрах від себе Део Матіз, навшпиньки підійшла до автівки. – От же ж пройда! Ось розповім Арсену, що крам кидає та в автівці спить, вмить гонор розгубить.

            Баба смішно кралася маленькими кроками, відкопиливши зад та перевалюючись як бегемот. Нарешті, здолав відстань, вона припала, розплющивши носа, до бокового скла. Парк та прилеглу вулицю заповнило надривне виття – Тетяна підняла до гори повні руки та волала, вирячивши опухлі очі. У салоні автівки на розкладеному сидінні лежала гола жінка. Її руки були зв’язані за спиною, а на тілі темніли синці та садна.

            До приїзду міліції Тетяна вже випила майже двісті грам и почала трохи метикувати. Але молодики у формі сказали одразу їхати в райвідділ і ця необхідність протверезила Тетяну в один момент.

– Розкажіть, де ви виявили тіло вбитої?

Тетяна сіпнулася, часто закліпала очима, гикнула і промовила:

– Та цей… В автівці. Що, там вже немає?!.. – вона схаменулася і сіпнулася було бігти до Део.

– Спокійніше, громадянка. Нікуди вона не поділася, там фахівці працюють.

            Немолодий капітан байдуже подивився на бабу, від якої несло горілкою, дешевим тютюном та немитим тілом. Йому залишалося небагато до пенсії і ніщо вже не могло порушити мрій про риболовлю та помідори на дачі. Ще у капітана було хобі – він клеїв кораблики. Дружина давно вже змирилася з цієї дивністю чоловіка – не п'є, та й добре.

Він ретельно записав покази, сказав, де поставити підпис та повідомив, що при необхідності її викличуть в райвідділ повісткою. Тетяна зо два рази кліпнула риб’ячими очима та розревілась:

– Господи-и-и! Така молода та малу дитину сиротою залишила-а-а! Ой, людоньки, що ж це робиться-а-а! В центрі міста зґвалтували й вбили! Іроди-и!

Вона витерла брудною хусткою ніс і достала цигарку. Капітан допоміг підкурити. Він терпляче ставився до свідків й зовсім не виносив жіночі істерики. Тетяна запалила і тепер майже спокійно та зосереджено пускала з рота каламутні кільця диму.

            Ніч марно намагалася потрапити у середину крізь щільно задраповані вікна. Повний світловолосий чоловік сидів за монітором в одному з тих інтернет-кафе, що розташовані в глибині житлових масивів. Ці кафе навіть у ночі забиті дітьми різного віку, що виходять покурити тут же, на сходинках, і матюкаються так, як їхнім батькам і не снилося. Чоловік нервово відпивав з пляшки пиво, кожного разу витираючи рукавом краплю, що бігла по підборіддю. Він вставив флешку, відкрив поштову скриньку і відправив файлик адресату.

            – Альо! Якове Львовичу, я відіслав вам листа, – шепотів чоловік, прикриваючи рукою мобільний телефон. – Ні. Електронне, звичайно!

Він озирнувся навкруги і трохи присів. Народ лупився в мережеві ігри та не звертав уваги на дивака.

– Якове Львовичу, там вкладений файлик. Так! Конверт я відсканував. Один мільйон доларів. Так, саме так, – ще тихіше заговорив чоловік. Я не шепочу, тут людне місце. Буду чекати на ваш дзвінок.

Його нещодавно скоротили разом с усім відділом, і тепер, поповнивши лави безробітних менеджерів, чоловік шукав хоч найменшу можливість заробити, але в ряди пролетаріату вступати не поспішав. Занадто сильною була звичка носити білі сорочки та манікюр. Чоловік вийшов на вулицю та, стрільнувши в хлопців сигарету, глибоко затягнувся та пішов вздовж темної алеї. Край неба на сході ставав блідий.

Капітан похмурившись, мріючи про нову вудочку, яку бачив на вихідних у магазині «Баракуда», зобразив зацікавленість, увімкнув вентилятор та, відкашлявшись, почав бесіду.

 – Вадим Олегович Огірков? – запитав він у молодого чоловіка, що сидів навпроти.

– Так, це я, – відповів той, безперервно крутячи ґудзика на сорочці. – Ви ж мене викликали повісткою. Я паспорт показував на вході. Ви ж знаєте, що я це я.

– Не треба нервувати. Порядок, перед усім, повинен бути. Мене звати Сергій Сергійович Пряник, – кивнув головою капітан. – Ким вам доводиться Яна Борисівна Огіркова?

– Це моя дружина. Колишня. Ми вже п’ять місяців як розлучені.

Вадим Олегович хмурив білясті брови й червонів плямами. Він зовсім не знав, де подіти руки й тому щохвилини викладав їх на стіл, а потім знову прибирав на коліна. Капітан з розумним виглядом щось малював в записнику, та як би Вадим Олегович зміг це побачити, то він би дуже здивувався, як добре та вправно простим олівцем виходять вітрильники у Сергія Сергійовича: тут вам і вітрила повні вітру, і хвилі вирують навкруги і сонце крізь хмари проглядає. Коли Сергій Сергійович прималював морячка на баку, у Вадима Олеговича урвався терпець.