4

Митцю довелося звикати до того, що він не працює, перестав відчувати тепло та холод і є у віці, відтвореному у скульптурі. Він сумував і почувався розгубленим.

Блакитна троянда розуміла, що його талант та працьовитість були сенсом життя. Вона вирішила прикрасити сад новими квітами, але не кликати митця, щоб змусити робити те, чого він не хоче, й щоранку поспішала до саду. Митець не помітив, як пішов за нею й почав допомагати.

Він торкався квітів, та рухи були незграбними, й митець обережно, поволі висаджував квітку за квіткою та поливав рослини. Коли і це не вдавалося, блакитна троянда брала його руки у свої, і вони працювали разом.

Митець дякував блакитній троянді, руки його слухалися, й догляд за квітами приніс неабияку радість. Блакитна троянда хотіла на вільному місці зробити ставок, і митець подумав, що його можна вирізьбити з каменю, та мовчки долучився до створення.

І от блакитна троянда запустила рибок у воду. Помітивши легку тінь, яка промайнула в очах скульптора, коли він подумав про не створений ним шедевр, блакитна троянда всміхнулася і поклала одну з рибок йому у долоню, щоб митець відчув, як це чудово.

— Відпусти рибку звідти, від берега, — прошепотіла вона.

Митець зробив. Блакитна троянда не бажала залишити сад і ввечері. Вона плела вінки із квітів, прикрашала ними їхні голови й сміялася. Митець радів у відповідь, а час нещадно їх руйнував.

З блакитної троянди обсипалися краплі роси, вуаль і пелюстка за пелюсткою. Обличчя митця прийняло розмитішу форму. Зорі на небі розуміли, що не можна зволікати, бо скоро скульптури митця та блакитної троянди будуть геть зруйновані.

Вони вирішили відшукати витвори скульптора і, знайшовши кожен із них, порадили завітати до саду, щоб востаннє зустрітися зі скульптором.

Скульптури і самі збиралися це зробити, сподівалися на реставрацію себе і вирушили у дорогу. Вони прийшли, раділи один одному й веселилися до ранку.

Митець та блакитна троянда бачили, як час їх понівечив. Зоря сіла на плече блакитної троянди та заговорила:

— Так, ви вже не такі, як колись. Яким буде ваше останнє бажання, чи змінилося воно? Можливо, ви готові перетворитися на скульптури, що закам’яніли. Вони залишаться в саду. Ми зробимо так, що ви станете такими, як були або, — зоря задумалася, — всі зорі заради твого таланту, скульпторе, спробують здійснити інше бажання. Якщо хочеш, знову станеш людиною. До тебе повернуться золоті руки. Ти відреставруєш скульптури, а головне — блакитну троянду. Бо її навіть ми не здатні перетворити на людину.

Митець задумався. Те, що говорила зоря, було для нього головним, але, коли його витвори ожили, вони пішли від нього, поруч залишилася тільки блакитна троянда.

Він не квапився з відповіддю, зазирнув в очі блакитної троянди, щоб дізнатися, чого вона хоче і чи готова до того, що митець стане людиною, а вона продовжить бути скульптурою.

Блакитна троянда мовчки дивилася на нього. Її очі сяяли небесною блакиттю, як і кілька хвилин до цього. Митець подивився на руки, скульптури, які колись створив, і повернувся до троянди:

— Як воно, стояти і не мати змоги поворухнутися?

— Ти все бачиш, і все чуєш, і все відчуваєш, — відповіла блакитна троянда. — Я закохалася в тебе тоді, коли ти мене створив і поставив у закуток. Я чекала кожного дня, аби ти пройшов повз мене. Застигнеш. Тому, якщо ти хочеш знову стати митцем, я зрозумію, і зорі виконають твоє бажання, — тихо додала вона, — а я, як і того разу, залишуся з тобою.

Митець згадав, як блакитна троянда його вчила вирощувати квіти, просила відпустити у воду рибку, сміялася, і, хоча за його спиною скульптури гомоніли про те, що були б не проти ще трохи прогулятися світом після реставрації, митець вирішив інакше.

Він вперше замість блакитної троянди сплів із квітів, хоч і не вінки, а маленькі обручки, якими вони обмінялися, і попросив зорі зробити те, що вони обіцяли — відреставрувати та перетворити їх на скульптури з каменю.

— І щоб ми не були підвладні часу, — додав митець.

Інші скульптури теж не захотіли лишати сад. Зорі повернули витворам їхні образи, відтворивши до найдрібнішої зморшки на обличчі, блідого відтінку посмішки, легкої задумливості, мовчазної зачарованості чимось невидимим — те, що колись вирізьбив митець.

Останніми, кого зорі перетворили на скульптури з каменю, стали троянда та митець. Вони трималися за руки, які прикрасили обручки із квітів, й завмерли, милуючись один одним.

Авторка: Інга Квітка.