Глава 27. Мовчання безодні та непохитна віра

Глава 27. Мовчання безодні та непохитна віра

Товща Чорного моря завжди здавалася жителям Одеси чимось звичним, рідним і безпечним. Проте цієї ночі солоні хвилі ховали в собі таємницю, яка виходила за межі людського розуміння.

Після того, як чутки про зникнення Микити спалахнули по всьому узбережжю, гурт сміливців — місцеві рибалки, досвідчені водолази та просто небайдужі містяни — вирішив діяти. Вони не могли залишити хлопця в біді. Оснащені ліхтарями, аквалангами та мотузками, люди завантажилися в човни й вийшли в море прямо до того фатального пірса, де все сталося.

Згодом група водолазів занурилася у вечірню воду.

Спочатку підводний світ зустрів їх дивовижною, майже казковою красою. У променях потужних ліхтарів вигравали зграї сріблястих риб, прозорі медузи повільно пульсували в темряві, а водорості м'яко гойдалися на дні. Проте чим глибше вони опускалися, шукаючи хоч якісь сліди Микити, тим важечою ставала атмосфера навколо. Вода раптово почала холоднішати, а прозорі лазурові відтінки змінилися моторошним, отруйно-фіолетовим туманом.

І тоді люди побачили те, що людське око бачити не мало.

З глибинної ущелини, розрізаючи водяну товщу, постала вона — Морфана. Вона не була схожа на казковий образ, вона була втіленням чистої, темної загрози. Її мантія розвівалася, наче чорні тіні, очі палали кривавим вогнем, а навколо постаті вирували чаклунські блискавки.

Відьма зневажливо подивилася на жалюгідних смертних з їхніми металевими балонами та штучним світлом. З її вуст вирвалося глухе, потужне шипіння, яке резонувало прямо в головах водолазів. Вона здійняла руку, і хвиля крижаного, злого чаклунського тиску вдарила по людям, відкидаючи їх геть від ущелини й піднімаючи на поверхню, мов тріски.

Водолази в жаху й паніці вискочили на поверхню, хапаючи ротом повітря. Вони гарячково вибиралися на човни, тремтячи від нелюдського страху.

— Там... там чудовисько! Справжня відьма! Вона не з нашого світу! — бліді, мов смерть, белькотіли чоловіки, відмовляючись знову занурюватися у воду.

Повернувшись на берег, вони розповіли жахаючу правду. Одесу охопив зацепенілий страх. Люди зрозуміли, що звичайні пошукові сили тут безпорадні. Жоден водолаз, жоден рибалка більше не наважувався ступити у море. Вода стала для них чужою й небезпечною територією. Усі з розпачем запитували один одного: хто ж тепер спасет Микиту з рук цієї темної потвори?

Біля самого краю води, серед переляканого натовпу, стояли батьки Микити та бабуся Оксана. Мати хлопця плакала, не тямлячи себе від горя, а батько розпачливо стискав кулаки, дивившись на темні хвилі, які більше не пускали людей у свої глибини.

Але бабуся Оксана стояла непорушно.

Вона повільно підійшла до самої кромки прибою, де пінилися солоні бризки. Літня жінка опустила очі на воду, а потім подивилася на далекий горизонт, де море зливалося з нічним небом. На її обличчі не було паніки. У її мудрих, доброзичливих очах палала непохитна, материнська віра.

— Не плачте, — тихо, але з глибокою внутрішньою силою мовила бабуся Оксана, повертаючись до рідних. — Мій онук живе. Я відчуваю це своїм серцем.

— Мамо, але ж там відьма... там безодня! Як він повернеться?! — з розпачем вигукнула мати Микити.

Бабуся Оксана лагідно торкнулася її руки й м'яко посміхнулася:

— Наш Микита зробив свій вибір заради кохання. Любов — це найпотужніша сила, яку не зможе зламати жодне підводне чудовисько. Він не один там, поруч із ним дівчина, яка готова віддати за нього все, і я вірю, що вони подолають цю темряву. Він обов'язково повернеться до нас. Повернеться, обійме нас і все пояснить. А нам залишається лише вірити в нього й чекати.

Її слова, мов теплий промінь, трохи заспокоїли зболене серце родини. І поки люди на суходолі в страху відступали від моря, віра бабусі Оксани залишалася єдиним світлим маяком, який посилав Микиті силу туди, на саме темне дно, де вже вирішувалася доля двох світів...