(2) Такий талант... падає

Не знаю, скільки часу потому. Ну, вибачте, важко слідкувати за часом, коли тебе вирубили палицею!

- Я вам що казав? – гарчав хтось, та так, що в мене аж кров похолола. – Га? Не пам’ятаєте? Склероз замучив? То я освіжу вашу пам’ять! Я казав, що пущу вас на підливку і згодую ворогам. Час здійснити погрозу!

- Але якщо нас з’їдять, ми вже не оживемо, - захникав єнот.

- На те й розрахунок!

- Та ну, графе, ми ж не знали, що це твоя краля, - миролюбно сказав заєць.

- Так-так, не знали, - підтакнув щур.

- Якби знали, то нізащо не скривдили б цю бабу, - запевнив єнот.

- Я не баба, - прохрипіла я і розліпила одне око. Справедливість повинна бути встановлена!

- Заплющ очі і мовчки лежи, - гаркнув вже мені рудий дракон. Так-так, це саме він тут проводить виховну бесіду.

Чекайте… Це він мені тут типу наказує, чи я щось не так зрозуміла?..

- Не вказуй мені, - вже голосніше, але все одно без запалу огризнулася я.

- Яка ж ти…

- Мила? Добра? Чарівна?

- Є таке, - усміхнувся дракон. – Що будемо з цими робити? Вони мене вже дістали, чесне слово. Минулого разу вони намагалися з’їсти одну з моїх служниць, коли та збирала якусь траву в лісі. Слава вищим силам, її зникнення вчасно помітили! А до того схопили доньку економки, але не знали, як правильно розчленувати людину. Бідолашна дівчинка досі заїкається.

- А хто вони? – поцікавилась я, сідаючи рівніше на колінах руденького.

- Вони мій невдалий експеримент, - зітхнув дракон. – Росшаір, мій брат, вчив мене некромантії, але щось пішло не так і ми отримали замість слухняних зомбі цілком розумних, але тупеньких тваринок, які зовсім не слухаються моїх наказів і будують план помсти всім розумним істотам.

- А за що помста?

- Зайця і єнота на полюванні підстрелили і лишили гнити, а я, ідіот, підібрав перші ліпші трупи, - руденький зробив фейспалм. – Заєць і єнот розізлилися, що їх так безглуздо вбили, а щур просто за компанію з ними лишається.

- А чому вони розумні?

- Бо через мій експеримент в цих трьох тілах тепер живуть якісь душі, але вони не пам’ятають нічого про своє минуле життя, мають тільки спогади своїх нових тіл.

- Ого, - я зі співчуттям поглянула на тваринок.

- І що мені з ними робити? – дещо розгублено запитав руденький, наче ні до кого конкретно не звертаючись.

- Пробачити і відпустити? – запропонував заєць.

- Ага, аякже. Це ми вже проходили. Двічі. Ні, цього разу ви так легко кари не уникнете, а то наступного разу ви таки кого-небуть зжерете?

- Може, навантажити їх роботою? – припустила я.

- Якою? – безнадійно запитав руденький.

- Не знаю. А що вони вміють робити?

- Ми пастки хороші робимо, - гордо відповів заєць. – А ще нам сон не треба, бо ми не живі.

- То доручи їм охороняти замок, - я знизала плечима. Мені вже зовсім не було діла до трьох кровожерливих тварючок. Хотілося додому, до Лети… А ще хотілося прийняти ванну і намазати чимось цілющим мої синці. Голова наче не болить, значить руденький вже трохи наді мною пошаманив, а от тіло болить так, наче мене дивом не добили.

- Чули мою зіроньку? – руденький небезпечно всміхнувся. – Будете охороняти мій замок, а я за це годуватиму вас м’ясом. Але ще один прокол з вашого боку і…

- Ми зрозуміли, - запевнив його заєць.

- Більше не повториться, - докинув єнот.

- Не повториться, - підтакнув щур.

- Добре, летимо додому, - зітхнув дракон, встаючи на ноги і беручи мене на руці.

- До мене додому?

- До мене.

- Шкода.

- Безсовісна.

- Прямо як ти.

- Ми єдині такі безсовісні на весь Всесвіт.

- Та то ти безсовісний, а я просто близенько сиджу і під твій вплив підпадаю.

І ось, я невинно дивлюся в медові очі з вертикальними чорними зіницями і сама не знаю, чого відчуваю азарт. Отже, увага! Нове відкриття! Мені приємно сперечатися зі своїм кіднепером. Та-да!

Я вже збиралася зарахувати собі чисту перемогу за цей раунд, коли очі руденького хитро примружились, а губи розповзлися в дошкульній посмішці. Ой, зараз щось буде. І мені це щось явно не сподобається.

Весь масштаб катастрофи я зрозуміла тільки, коли дракон став, власне, драконом, а я опинилася затиснутою в його лапі!

- О, ні! Тільки не знову!

Цього разу дракон промовчав, але вираз його морди був таким красномовно самовдоволеним, що ніяких слів не треба. Ні, він невиправний!

Червоний ящір змахнув крилами, відштовхнувся від землі і ми – о світло! – злетіли! От тільки цього разу політ був зовсім інакшим.