Такий талант... падає

Сабріна

- Зіронько… Ну, зіронько, прокидайся…

- Я не знаю, хто ти, але дай поспати. Відчепися, - буркнула я. Таке враження, наче я п’ять секунд тому лиш очі заплющила, а тут вже будять. Здається, тепер я розумію Лету з її постійними наріканнями на ранній підйом.

- Ти мені тут радикальну зміну інтер’єру зробила… Проведеш екскурсію? – голос сміявся і явно перебував у пречудовому настрої… чого не скажеш про мене.

Стоп. Зміна інтер’єру. Викрадення. Дракон.

Я різко розплющила очі, повернулася обличчям до свого кіднепера і їдко сказала:

- Мені за проведення екскурсій не платять.

- Ти й так мене обікрала, - рудий дракон сидів на краєчку мого ліжка і хитро дивився на мене, життєрадісно усміхаючись. – Ти зі мною до кінця життя не розрахуєшся, зіронько.

- Я Сабріна.

- Зіронька.

- Сабріна.

- Зіронька Сабріна.

- Який же ти все-таки…

- Неймовірний? Чарівний? Привабливий?

- Впертий.

- Угу, прямо як ти.

- Так, я вперта. Маєш з цим проблеми? Відправ мене додому.

- Я теж впертий. Маєш з цим проблеми? Віддай вкрадене – і я відправлю тебе додому.

Ми з прищуром поглянули одне на одного. В цій битві поглядів я програла і відвела погляд. У мене просто очі печуть від запаху фарби, нічого більше!

Але я була б не я, якби не залишила останнє слово за собою:

- Все, відчепися.

Я повернулася спиною до гада крилатого і зробила вигляд, що засинаю. Кілька секунд було підозріло тихо…

- Я бачу, що м’яка сила з тобою не діє. Що ж, спробуємо інакше.

- Що ти маєш…

Фрази я не закінчила, бо раптом відчула, як мене боляче хапають за плечі, підіймають з ліжка і на витягнутих руках швидко кудись несуть. Через переляк я навіть не одразу зрозуміла, що ми йдемо до вікна. Весь жах ситуації я усвідомила тільки коли я опинилася у вільному падінні з п’ятого поверху замку!

- Аааааааааааа!!!!!

- Замовкни, - буркнув ненормальний дракон, який чомусь падав разом зі мною.

- Аааааааааааа!!!!!

Раптом я усвідомила, що його руки стали надто великими. Тепер він тримає мене в одній долоні! А ми досі падаємо!!!!!

- А щоб тобі *пі-і-і* та ще й *пі-і-і*! *П-і-і-і-і-і-і*!!! – я й не підозрювала, що здатна на такі конструкції! В мені, виявляється, такий потенціал! Ех, такий талант пропадає… тобто падає.

Раптом мене різко рвануло вгору, так що аж шия хруснула, а голова ледь не відірвалася. Дракон відштовхнувся лапами від бруківки і, зачепивши крилами дах власного замку, злетів догори.

- Ааааааааааа!!!!!

- Ні, я з тобою точно так оглухну! – гаркнув червоний дракон.

- Ти *пі-і-і-і* псих! Постав мене на землю *пі-і-і-і*!!!!!

- Ай-ай-ай, - дракон стрьомно ошкірився. – Ти ж вихована ельфійка з такої хорошої сім’ї, а так сваришся.

- Я тобі, ти ж *пі-і-і* такий, дам «ельфійка з хорошої сім’ї»! От тільки постав мене на землю, і я тобі покажу, яка я *п-і-і-і-і* вихована!

- Та я й так чую, яка ти вихована. Така експресія! – дракон почав відверто ржати. Він вигнув свою довгу гнучку шию так, щоб дивитися мені в обличчя. – Ти що, плачеш?

- Ні, *п-і-і-і*, піщинка в око втрапила! – гаркнула я і схлипнула. Я ж зараз цілком від цієї рудої зміюки залежу: розіжме лапу і все! Хана мені. А що це за калюжка? А це колись була Сабріна, яка посварилася з драконом.

- Слухай, я не хотів аж так сильно тебе налякати.

І чому його тон зараз такий винуватий? І чого це він дивиться так вибачливо, наче цуцик?

- А як ти хотів мене налякати?! Злегка?! Чисто щоб я тебе слухалась?! – з виразу морди дракона я зрозуміла, що так і було. – Ага, ти типу весь такий сильний і могутній дракон, а я, букашка така, магією не наділена, смію тобі не коритися! Як це так?! Треба її провчити! Тьфу! Ненавиджу таких, як ти! Ти демонстуєш силу там, де можна просто домовитися! Просто – щоб ти довго жив – ПОГОВОРИТИ!!!

Червоний дракон зовсім вже відвів погляд і похмуро втупився вниз. Я теж поглянула в тому напрямку. О-ох, ну нащо я це зробила?! Так тільки страшніше!

Ми зависли на шаленій висоті. Ну, тобто не зовсім зависли – нас підкидало вгору й вниз, коли руда зміюка крилами махала. Я навіть не знаю, чи це висота пташиного польоту чи навіть вище. Звідси замок здається зібраним з конструктора.

- Опусти мене… Будь ласка, - мій голос був дуже слабким від страху, що ця крилата падлюка зараз просто кине мене вниз – вчитися літати.

- Не тремти.

- Б-будь ласка…

- Чого ти так боїшся? – його тон став роздратованим.

«Що ти знову просто кинеш мене вниз», - подумала я, але вголос сказала: