(2) Люблю фіолетовий. І мені все по улюбленому кольору!

Прокинулася я сама, і вже це насторожило мою сонну свідомість. Я не чула нічого. Зовсім нічого. Навколо панувала благодатна тиша. Чекайте, а де ж Сабі з її «Вставай, Летко! Не будь такою лінивою дупою!»? Невже вона таки дасть мені виспатися? О чудо! Цей день таки настав! Можу з певністю сказати, що так добре, як цієї ночі, я ще з дитинства не спала. Тобто з тих пір, коли мама ще була жива, і я не знала ніяких клопотів…

Ні, чекайте вчора ж…

Я різко розплющила очі і так само різко сіла в ліжку. Від різкого руху перед очима потемніло, а в голові закрутилося, але я не звернула на це уваги, бо…

- Точно, нас же викрали! І я тепер в замку графа Ноче. В благодатно тихому замку загадкового і похмурого графа Ноче, у якого невідомо що в голові робиться… Без моєї улюбленої білявої занози…

Настрій миттю зіпсувався.

Годинник показував одинадцяту ранку, але я вирішила не кликати Дафну. Я не каліка і тим паче не леді, щоб мені служниця сопельки підтирала. Для мене змушувати когось доглядати за собою, наче за трирічною дитиною – це більш ніж принизливо.

Вранішні процедури я проробила чисто на автоматі. В голові постійно крутилися думки про те, нащо дракони зайшли так далеко. Вони ж могли просто поставити нас перед фактом: або ви віддаєте золото, або вам хана. Ще там, в нашому світі. То нащо вони розділили нас із Сабі, та ще й притягнули кожен до свого замку? Може, їм потрібне не лише золото? Тоді що ще їм від нас треба? Не ясно.

Вийшовши з ванної, я раптом зрозуміла одну страшну річ: мені нема, що вдягнути. Ні, я зараз не говорю фразу «мені нема, що вдягнути», стоячи перед повною одягу шафою і перериваючи купу дрантя, як це щоранку робить Сабі. Я це кажу, стоячи посеред не моєї кімнати, обмотана самим рушником. Настрій у мене з хочу-когось-покалічити переріс в готова-вбити-за-туфлі.

Мої брюки, блуза і туфлі, в яких мене сюди притягнули, за таємничих обставин зникли. І це при тому, що я точно пам’ятаю, як вони лежали на підлозі, коли я п’ятнадцять хвилин тому йшла до ванної. Так, я зовсім не охайна пай-дівчинка і кидаю одяг на підлогу! То що мене тепер, розстріляти? Розкидаю я все ввечері, а зранку збираю і перу. Я так звикла, мені так зручно, і нема чого мене осуджувати! Коротше, мій внутрішній детектив підказав, що поки я була у ванній, хтось прокрався до моєї кімнати і поцупив мій одяг. Ні, ну крадіжка століття просто! Цупили б одяг у когось іншого! Тепер мені доведеться ходити в самому рушнику. Неприємно.

Я походила туди-сюди кімнатою. На голі плечі монотонно крапає вода з волосся. Дратує. Висушила та розчесала волосся закляттям, і стало трохи легше. Наголошую: ТРОХИ легше. Мені все ще невимовно хочеться копнути зі злості стілець, щоб він перелетів через усю кімнату, і зупиняє мене тільки те, що в цьому випадку радше я обскакаю увесь замок у пошуках цілителя. На одній нозі. Зі зламаним пальцем. Спогад про біль від забитого мізинця підказував, що босі ноги і меблі – то не найкраще поєднання.

- Дістало все, – вже якось навіть звично зітхнула я і плюхнулась на ліжко. Все одно я не вийду з кімнати в самому рушнику. А може, це дракон типу домашній арешт мені зробив? Не вийдеш нікуди, бо тобі нема в чому вийти? А що? Ідеальна схема.

Прикро, а я хотіла по замку трохи походити, на живих кам’яних драконів подивитися. Ех, несправедливість…

Тут мій погляд зупинився на фіолетових шторах… Гм…

Через п’ять хвилин я, закутана в штору, як жриця – в плащ, йшла на пошуки дракончиків.

Хто ж знав, що замість них я знайду щось інше? Вічно так. Але то пізніше.

Я піднялася на найвищий поверх замку і попрямувала в середину коридору, адже саме там, здається, знаходиться скарбниця, а отже десь тут має бути і вікно з живими кам’яними драконами. Проходячи повз шоковану варту, я ввічливо кивнула солдатам і пішла собі далі. Варта, до речі, навіть не ворухнулася. Двоє чоловіків просто стояли і витріщалися на мене. Дивно, я ж уся закутана в штору, навіть голова та обличчя закриті. На що тут витріщатися? От якби я була без штори, тоді я б зрозуміла інтерес двох гіпотетично здорових чоловіків… Але такого видовища я тут нікому не подарую.

Загалом, я без перешкод пішла далі, завернула за кут і побачила знайоме вікно. Я висунулась назовні і подивилася на ліву статую, саме на ній я тоді й сиділа. Гм, мовчить. Може, то у нас із Сабі були слухові галюцинації на фоні загального стресу? Не знаю, не знаю…

- Ем, доброго дня, драконе, - ввічливо привіталася я зі статуєю, почуваючись дурепою. – Я хотіла подякувати вам за те, що не викрили нас з подругою коли ми з вами вперше бачилися, і перепросити за нашу недостойну поведінку.

- Вибачення прийняті. А подякувати ви мені можете, пообідавши зі мною.

І все було б добре, якби голос долинав від статуї, а не з коридору позаду мене…

Я різко смикнулась назад, сильно забила лікоть, наступила на край штори і почала падати кудись назад. Закон підлості просто! Я вже щиро співчувала своєму куприку і подумки рахувала майбутні синці, коли мене підхопили сильні руки і врятували нас з куприком від близького знайомства з підлогою. Чесно, я навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Ось, я падаю, а ось я вже сиджу, замружена і напружена, в когось на руках.

І навіть здогадуюся, на чиїх руках я так зручненько вмостилася… Ох, знали б ви, скільки хоробрості і сили волі знадобилося мені, щоб просто підняти погляд і подивитися в ці сталеві очі…