Тільки не плачте

Лета

Звісно ж, без пригод цей день закінчитись не міг!

Поки ми з подругою втомлено плелися до своєї квартирки, до нас разів п’ять приставали чоловіки найрізноманітнішого віку і зовнішності зі зрозумілими намірами – або непогано провести ніч, або забрати в нас все цінне, а особливо заповзятливі взагалі прагнули поєднати приємне з корисним. Тут вже все залежало від того, хто приставав.

Якщо від пікаперів ще можна було сяк-так відкараскатись, піславши їх далеко-далеко анатомічним маршрутом, то грабіжників було не так просто переконати, що на нас нападати не варто – собі дорожче. На жаль, вони не дослухалися до наших наполегливих порад не чіпати втомлених жінок по дорозі додому, і спробували напасти, щоб обчисти наші кишеньки. Тут вже ми відірвалися! В хід йшло все: і прийоми самооборони з курсів, і військове мистецтво світлих ельфів, і обманні маневри дроу, і банальні вуличні випади… А ви що хотіли? З вовками жити – по-вовчому вити. Ми обрали життя ризику, тому мали навчитися хоч якось себе захищати. Коротше, впоралися ми швидко, а потім ще й провели навчальну бесіду на тему «красти у жінок – погана ідея».

Коли ми НАРЕШТІ таки добрели додому, я без зайвих слів полізла шукати алкоголь і стакани. Ритуал, що зробиш. Ми з Сабі завжди після «діла» змиваємо стрес, а після такого насиченого дня треба було обов’язково випити.

- Ти як, гламурна ельфійко?

Ні, я реально хвилююся за цю ненормальну довговуху. Якась вона тихенька, аж незвично. Не сміється, не дістає мене, не говорить без кінця.

- Нормально, - мляво усміхнулася Сабі. – А ти як? Акрофобія прогресує?

Я нічого не відповіла. Знаю, я сьогодні проштрафилась не один, а навіть два рази. Старію…

- Ти все-таки скажи мені, Лето, чого ти так перелякалася там… на тій статуї? Я ж спостерігала за тобою, коли ми через вікно летіли – ти боялась, але не панікувала. То чого тоді ти аж тремтіла на тому нещасному драконі?

- Ти ж не відстанеш? – та я саме втілення приреченості.

З виразу обличчя Сабі стало зрозуміло, що таки ні. Не відчепиться. Яка ж вона вперта! Я не можу просто!

- Це довга історія, - приречено зітхнула я, наливаючи собі міцне віскі, а Сабі – біле солодке вино. – Тобі доведеться слухати гнітючу історію мого дитинства.

- У нас ще півночі попереду. Розповідай.

- Добре, ти сама напросилася. Будеш плакати – сама винна, - я хильнула з келиха для сміливості. Це буде важка розмова. – Колись давно, коли я була зовсім маленькою, нас з татом і братом вигнали зі світу дроу.

- Чому?!                                                                                                                    

- Бо маму звинуватили в любовному зв’язку з послом демонів, який саме приїхав з делегацією зі свого світу. За законами дроу, нам суворо заборонено навіть думати про те, щоб закохатися в істоту іншої раси, не те що… Ну, ти зрозуміла. Чистота крові і все таке… А провина мами була ще й в тому, що вона зрадила свого чоловіка. Це в світі дроу жінкам теж забороняється. Не чоловікам. Чоловікові за зраду нічого не буде, а от кара для жінки страшна. Мама була заміжньою жінкою, з двома дітьми. І всім було начхати, що вона задихалася у шлюбі без елементарної поваги, не те що кохання. Це мені брат так казав, я тоді зовсім мала була, то й не пам’ятаю всього… Тільки те… Тільки те, що був суд, і маму стратили. Нас з братом змусили на це дивитися… А тоді нас з татом і братом вигнали з дому і зі світу. Згодом тато не витримав сорому, який накликала на нього мама, і вчинив самогубство.

Сабі не витримала і вилаялась такими конструкціями, що якби її почув її благородний батько-бурулька, то вмер би на місці. Мовчу вже про її милу матусю-зміючку. Сабріна сварилася, схлипувала і розмазувала сльози по обличчю.

- Тому й не хотіла тобі всього цього розказувати, - роздратовано сказала я, витираючи сльози подруги серветками. – Ти все береш надто близько до серця. Не знаю, чи й варто тобі далі розповідати…

- Розповідай, - миттю попросила Сабі, а тоді сіла ближче до мене і обійняла мене. Як же мені пощастило з подругою, якби ж хто тільки знав! – Я знаю, як тобі важко все це тримати в собі. Я хочу вислухати. Може, тоді тобі стане легше.

Я сумно усміхнулася і знову хильнула зі стакана, поринаючи в спогади.

- Ми з братом лишилися самі. Ми ледь не помирали з голоду. У нас не було ані дому, ані грошей. Смаріер був старшим, тож йому довелося дбати про нас обох. Він почав шукати роботу, але його ніхто не брав, бо він був ще зовсім малий. Тоді ми переступили через себе і почали просити милостиню біля храму… Ніколи не забуду смак того бублика, яким з нами поділилась гарно вбрана дівчинка. Добра душа, яких мало.

Проти волі в очах почало щипати. Це ж треба, значить я ще вмію плакати. А мені здавалося, що все, що могла, я виплакала в дитинстві. Сабі, заливаючись сльозами, погладила мою руку. Я зробила ще ковток міцного віскі.

- Здавалося, життя починало налагоджуватися. Ми з братом вже не боялися постійно за своє життя, хоча й жили впроголодь. Нам треба було проіснувати так зовсім недовго – поки підростемо, а там ми могли б працювати. Смарі щовечора розповідав мені про ідеальний світ, де немає покинутих дітей, безпритульних. Світ, де всі живуть щасливо. Я слухала його, вірила в його мрію і уявляла цю утопію. Мій мрійник… Він вигадав цей ідеальний світ для мене. Щоб я вірила, що може бути світ добра, поваги і розуміння… Якби не Смаріер, я б не вижила.