Частина 1. Олексій

 Весна в цьому році була холодна і затяжна.  Повільно перетворившаяся в дощове літо. Кожен день сіре низьке небо похмуро дивилося на місто, періодично вибухаючи істеричними сльозами нескінченних дощів.  Немов оплакувало щось.

 Огидна погода змусила мене закинути улюблені ранкові пробіжки в парку.  І я, скриплячи зубами від досади, перемістилася в спортзал в сусідній з будинком будівлі.  Ненавиджу показушні «заняття спортом». На моє глибоке переконання, такі заклади існують виключно для нудьгуючих домогосподарок, які шукають гострих відчуттів на стороні.

 Я довго відмовлялася від придбання абонемента під різними приводами.  Але тато, знаючи мій пунктик на рахунок бігу та здорового способу життя, одного разу просто приніс вже куплений на моє ім'я абонемент і буквально припер мене до стінки.  А дізнавшись точку зору, улюбленого дитятки довго реготав до кольок у животі. Ну да, і у мене теж в голові живуть свої таргани.

 Але справа була зроблена.  Абонемент був куплений. І ось, в один з похмурих сльотавих днів в середині березня я увійшла в двері спортивного закладу, який виявився досить крутим, за мірками нашого міста, фітнес-центром.  Я відчула себе в раю.

 Спортом я почала займатися досить рано, в неповних чотирнадцять років.  В ту пору, як я тепер знаю, я тільки-тільки вступила в підлітковий період.  І так від природи схильна до повноти, оскільки пішла в тата, а в його роду всі були великими і досить важкими, я ще і в школу кожен день тягала з собою бабусині пончики.  І в підсумку, замість підліткової незграбності і недоладності, мала фігуру типу «квадрат звичайний». І це не жарт. Дивлячись на фотографії тих років, я бачу незрозумілий поролоновий квадрат.  Вдягнуті на нього дівчачі шмотки створювали перетяжки і валики в місці дислокації пояса. Спочивав квадрат на двох значних стовпах, через непорозуміння проіменованими ногами. На верхньому ребрі квадрата лежала голова.  Просто лежала. Шиї не було.

 Пізніше мама мені говорила, що я була занадто упереджена до себе.  Але це було потім. Набагато пізніше. А в тринадцять такі дрібниці, як повна відсутність фігури мене ще не хвилювало.  І я охоче тягала в школу пончики. Ділилася з подругами. Але і себе, кохану, ніколи не забувала.

 Історичний переломний момент трапився в перший навчальний день четвертої чверті.  У нас в класі з'явився новенький хлопчик. Його батька перевели на службу до нашого міста.  Природно, сім'я переїхала разом з ним. Олег сподобався мені відразу ж, як я його побачила. Просто не міг не сподобатися.  Гарний, як картинка в глянцевому журналі, Олег вже деякий час обертався в модельному бізнесі. Впевнений в собі, розкутий і товариський, Олег рішуче йшов до своєї мети - укладення контракту на рекламу з відомим брендом.  Напевно, саме в той момент у мені прокинулася жінка і запустився процес дорослішання.

 Я ходила щаслива цілих три дні.  Олег виявився дуже компанійським хлопцем.  У перший же день перезнайомився з усіма хлопчиками в класі.  На другий день в його тісному дружньому колі з'явилася і моя найкраща подруга Свєтка.  Світлана завжди була бойовою. Ніякі труднощі її не бентежили. А друзів і недругів подружка привітала однаково відкритою, трохи єхидною посмішкою.  Ми з нею дружили з першого класу. І дружба між тихою домашньою дівчинкою академічного виховання і першої єгозою школи дивувала усіх.

 Так я опинилася в безпосередній близькості від свого кумира.  Весь третій день перебування Олега в стінах нашої школи я з обожнюванням дивилася на свого кумира.  Іскристі веселощами зеленувато-карі очі і завзяту чуприну дуже темного, майже чорного волосся заступили мені увесь світ.  Я твердо вирішила потоваришувати з сподобавшимся мені хлопцем. А що мені в цьому могло допомогти? За що цінували мене всі мої подруги?  Вірно, пончики.

 Я замовила бабусі найсмачніші - з начинкою з домашнього персикового джему.  І на четвертий день вранці, збираючись до школи, згребла усі до єдиного, трохи винувато посміхаючись бабусі і уявляючи, як пригощу Олега.  Я вже уявляла, як хлопчик, відкусивши соковитої м'якоті, примружиться від задоволення, а потім обійме мене за плечі, як обіймав мою подругу і з захопленням скаже:

  - Лєнка, ти найкраща!  Я анітрохи не шкодую, що переїхав жити до вашого міста.  Давай дружити!

 А потім ... На цьому місці моя фантазія буксувала.  Уявити собі «потім» я не могла. Але це не заважало мені мріяти усі уроки до великої перерви, на якій традиційно обідали школярі.

 Тремтячими руками я діставала з сумки пакет, повний золотистих пончиків.  Мої однокласники вже зібралися тісним колом у фойє на першому поверсі. Напівприховані від оточуючих великими пальмами в діжках.  Осередком, як і усі попередні дні був Олег, який обіймає мою подругу за плечі. У мене серце зайшлося від передчуття. З щасливою щенячого посмішкою я рвонула до них, на бігу розкриваючи пакет з пончиками:

 - Хлопці, моя ба сьогодні насмажила самих класних пончиків - з персиковим джемом!  Вона сама влітку варила джем! - мене просто розпирало від гордості і передчуття - Пригощайтеся!

 Я занадто поквапилася.  Спочатку мої ноги заплелися на рівному місці в немислимий вензель.  А потім права і зовсім підломилася, і я полетіла вниз.

 Бабуся недарма казала, що поспіх може бути добрім лише при ловлі бліх.  Я опинилася в безглуздій позі - сидячи на боці, майже на колінах - у ніг Олега і простягаючи вгору пакет з пончиками. Я ще встигла погордувати собою, що жоден пончик не втратила.  А потім пролунав сміх. Я здивовано озирнулася навколо: мої однокласники реготали, тицяючи в мене пальцями. Сміялися істерично, до сліз. І тицяли у мене пальцями. А я все ніяк не могла зрозуміти, що відбувається, чому вони сміються.  Хоча, напевно, правильніше буде сказати, іржуть. Як коні. Мама завжди моторошно лаялася, коли я вживала подібні вирази. Але зараз ця фраза як не можна більш точно описувала те, що відбувається навколо.