Історія №7. ДУБ СОНОМА (5)

У світі є лише дві речі, на яких точно не варто економити: щастя і послуги пластичних хірургів. З хірургами Юрі, звичайно, не доводилося мати справ. А от щастя… з ним теж не доводилося, думає Юра.

Він дивиться, як племінниця їсть морозиво, і відчуває себе кепсько. Тобто, він відчуває себе занадто добре, і від того кепсько. Бо зараз тут із Софійкою мав би бути його брат. Її тато. Це він мав би тішитися, що Софійка так підросла і вже першокласниця. 

- То як тобі, подобається у школі? – питає Юра племінницю.

- Поки що ні, - відповідає Софійка, не відволікаючись від морозива і навіть не піднімаючи очей на дядька.

Вони сидять у невеликій кав’ярні, майже порожній о першій годині дня. Зараз мав би підійти Назар, і Юра поглядає у вікно з нетерпінням.

- І чому не подобається?

Софійка знизує плечима і відставляє морозиво. У її креманці залишається напіврозтала шоколадна кулька.

- Гірко, - каже вона і морщить носик.

Юра не знає, чого стосується це слово – школи чи морозива, але не перепитує.

- Привіт!

Назар з’являється нізвідки і одразу плюхається на диванчик поруч з Юрою.

- Ти Софійка?

- Так. А Ви хто?

- Можеш кликати мене просто Назар. Я друг твого дядечка.

Юру пересмикує. Скільки б не минуло часу, він не може звикнути до статусу Назарового друга. Вони, звісно, друзі, але якесь тягуче млосне «але» муляє Юрі попід ребрами.

 Назар ожвавлено щось розказує племінниці свого друга, вона заливисто сміється, але Юра десь не тут. Він оговтується, коли дзвонить мама Софійки і запитує, у якому вони кафе. Юра дає адресу, і вона каже, що буде за хвилин п’ять.

- А мені Назар ручку подарував, - перше, що каже Софійка, коли приходить мама.

Вона тримає своїми маленькими рученятами щойно отриманий подарунок Назара як велику дорогоцінність і щиро радіє. Подарована ручка гарна – синьо-фіолетова з переливами, з цікавою кнопкою збоку і якимось вирізьбленим написом, схоже, дорога.

Мама розтягує губи в натягнутій усмішці, кидає на Юриного друга підозріливий погляд і каже Софійці, що треба бігти, бо їх чекають.

Залишившись удвох, Юра і Назар вирішують, що причин затримуватися у кафе немає, і розраховуються.

 На вулиці якось занадто сонячно для паскудного настрою Юри.

- Що з тобою? – питає Назар. – Щось трапилося серйозне чи все те саме?

Юра потуплює погляд і не відповідає. Отже, те саме, думає його друг і зітхає важко й протяжно – за себе і цього депресивного, нудного Юру. Цього Юру, який досі корить себе через брата.

- Я не знаю, які там є смертні гріхи, - каже Назар. – Ніколи не цікавився. Але є речі, які точно гріхом бути не можуть.

- Які такі речі? – запитує Юра.

- Любов. Страх. І помилки – у словах і діях. Жодна страхова компанія не відкриває страховку на випадок здійснення помилки.

- А шкода.

- Жити і оступатися нормально… От ти віриш у реінкарнацію?

Юра хмуриться.

- Ніколи не вірив.

- Тоді це життя в тебе – перше. Ті, хто вірять, можуть принаймні придумати собі, що вже жили. А ти точно не жив. Отже, й помилятися можеш – пробного життя не було.

Назар прищурює очі, намагаючись згадати, у кого з класиків вичитав про це чи в якому фільмі чув, але так і не пригадує. Та й байдуже, думає він, авторське право не розповсюджується на неписані істини.

Вони зупиняються на світлофорі, і Юра каже:

- Існують речі, які потрібно викидати. Навіть якщо вони виглядають новими і страшено подобаються. Треба викидати, бо ці речі – минуле… Пам’ятаєш, я показував тобі стамеску, яку ще в дитинстві отримав від дідуся?

- Угу.

- Я вирішив її викинути нарешті. Тепер у мене є більш професійні, кращі, нові стамески. І тепер от думаю, що зі спогадами те саме. Їх теж треба викидати – коли старі, некорисні, й шкідливі. Та мені потрібно мати, чим їх замінити. Якщо минуле не заміняти теперішнім, то є ризик опинитися серед пустки. Якщо на місці старих, закоренілих помилок не вирощувати нові, надто велика ймовірність застрягнути в болоті тиші й спокою, запізно виявивши, яке воно пагубне.

На хвилину Юра замовкає. На світлофорі вмикається зелене світло.

- У такі моменти я хочу вірити в реінкарнацію. Щоб думати, що ці мої помилки не такі вже й кепські, що в попередньому житті були гірші, що я рухаюся кудись. Розумієш?

Назар не розуміє. Все, що наговорив щойно Юра, не видається йому хоча б трохи логічним і розумним. Але якщо Юра бачить у тому якийсь зміст, то чого б то йому, Назарові, перейматися.

Вони заходять під накриття на зупинці, щоб трохи сховатися від сонця, і стають навпроти один одного, зовсім близько. Назар ловить своїм поглядом очі Юри, які чомусь бігають туди-сюди, ніби хочуть кудись сховатися.

- Я хочу замовити в тебе нове ліжко. З дуба сонома.