Глава 8. Друга жертва

Мікросхема в моїй кишені важила не більше грама, але я відчував її, мов гарматне ядро, прив’язане до ноги. Вона пекла стегно крізь щільну тканину джинсів, нагадуючи, що тепер я не просто свідок. Я — головний приз у цьому полюванні.

Ніч не принесла полегшення. Вона лише зробила стіни товстішими, а надію — прозорішою.

Буря, що несамовито билася в шибки останню добу, раптом стихла. Але ця тиша не була мирною. Вона була важкою, вакуумною, ніби гора набрала повні легені повітря перед тим, як остаточно розчавити нас. Коли вітер виє, ти чуєш ворога. Коли він зникає, ти починаєш чути те, чого чути не повинен: як осідає сніг на даху, як стогне старий фундамент під тоннами льоду, як голосно й нерівно б’ється твоє власне серце.

Готель «Едельвейс» занурився у прикордонний стан — не сон, але й не пильнування. Це була колективна гарячка. Зал, освітлений лише згасаючим жаром каміна, перетворився на поле психологічної битви. Кожен обрав собі «острів» — крісло, куток біля бару чи нішу коло стіни. Ніхто не хотів бути на видноті, але всі хотіли бачити інших.

Я сидів у глибокому шкіряному кріслі, відчуваючи, як холод пробирається крізь одяг. Вогонь у каміні перетворився на розсип багряних очей, що стежили за нами з темряви. Ніхто не наважувався підкинути дров — звук поліна, що тріскає, у цій тиші пролунав би як постріл.

За вікном тиша була настільки абсолютною, що я чув власне серцебиття. Буря вляглася, залишивши нас у крижаному склепі. Гора мовчала, але це не було милосердям. Це було очікування.

Моя система «пар» почала давати збої майже одразу. Параноя — поганий клей для стосунків.

• Маркус і Джейк сиділи в кутку біля бару. Маркус постійно тер обличчя руками, його доглянута шкіра за добу перетворилася на пергамент. Джейк, навпаки, застиг, втупившись в одну точку. Вони не розмовляли. Вони просто стежили один за одним.

• Тайлер і Марко стали найдивнішою парою. Тайлер чистив свої сноубордичні кріплення з виглядом хірурга, який готується до операції. Марко сидів за два метри від нього, втиснувшись у спинку стільця. У цій парі було забагато невисловленої загрози.

• Ганс і Пітер зникли на кухні. Ганс узяв карабін. Тепер власник шале більше нагадував тюремного наглядача.

Еллен сиділа на підлозі біля каміна, підкидаючи тріски в згасаючий вогонь. Вона була єдиною, хто не виглядав загнаним. Або ж просто найкраще вмів носити маску.

— Ти думаєш, вони дотягнуть до ранку? — спитала вона, не озираючись.

— Ні, — чесно відповів я. — Хтось зірветься. І, найімовірніше, це буде той, кому нічого втрачати.

Крик розітнув тишу о третій ночі. Жіночий. Глухий. Різкий. Це був звук струни, що луснула, за яким одразу почулися тупіт ніг і хаос.

Ми злетіли на другий поверх. Коридор зустрів нас тьмяним, миготливим світлом — генератор у підвалі явно здавав позиції. Анна стояла біля дверей номера Клари Бергман, притиснувши долоні до губ. Її очі були величезними, відбиваючи жовте світло ламп.

Я штовхнув двері.

У кімнаті Клари панував абсолютний, неприродний порядок. Тут не пахло боротьбою. Тут пахло холодною чистотою і чимось ледь вловимо металевим. Клара лежала на ліжку. Рівно. Майже урочисто. Очі заплющені, руки витягнуті вздовж тіла. Якби не багряна, чітко окреслена смуга на її тонкій шиї, можна було б подумати, що вона просто спить.

— Її задушили, — сказав я, і мій голос видався мені чужим у цьому замкненому просторі. — Професійно. Ззаду. Вона навіть не встигла схопитися за горло.

Ганс за моєю спиною глухо вилаявся. Маркус, який стояв у дверях, позеленів і відвернувся. Тайлер же просто дивився — довго, не кліпаючи, ніби вбирав у себе деталі.

— Поки ми сиділи внизу й стерегли одне одного, хтось вийшов через чорний хід або слухове вікно, пробрався сюди і… — Еллен не договорила. Вона підійшла до приліжкової тумбочки.

Я не став чекати. Поки решта в заціпенінні дивилися на тіло, я відкрив сумку Клари.

Усередині не було косметики чи дешевих романів у м’якій обкладинці. Там лежав компактний кейс з анодованого алюмінію. Під кришкою — мініатюрний передавач, сканер і набір документів на три різні імена.

— Вона не була «просто гостею», — я перевів погляд на Еллен. — Вона прийшла сюди по те саме, що й ти.

Еллен кивнула. Її обличчя в напівтемряві здавалося вирізьбленим із каменю.

— Вона була «чистильником». Агенткою розвідки, найімовірніше, зі швейцарського відомства. Її робота — прибирати хвости.

— І її саму прибрали як «хвіст», — я закрив кейс.

Картина світу в моїй голові, й без того крихка, остаточно розсипалася.

У нас був кур’єр (Хоффман), який мертвий. У нас була агентка (Клара), яка тепер теж мертва. У нас є «журналістка» (Еллен), яка знає надто багато. І є вбивця, який методично зачищає поле.

— Він усе ще шукає карту, Еллен, — прошепотів я, відчуваючи холодний пластик у своїй кишені. — Він убив Клару не тому, що вона агентка. А тому, що думав: карта в неї.

Коли ми спустилися до залу, атмосфера змінилася остаточно. Страх випарувався, поступившись місцем первісній параної. Тепер це був не детектив. Це було полювання.