Глава 7. Документи

Ніч опустилася без переходу, ніби хтось просто вимкнув рубильник. Зовні не було ані заходу сонця, ані м’яких сутінків — просто в якийсь момент сірий світ остаточно схлопнувся в абсолютну чорноту.

Вікна «Едельвейса» перетворилися на темні дзеркала. Тепер вони не показували гори; вони транслювали нам нас самих — блідих, змарнілих, замкнених у золотавому колі камінного світла. У цьому відображенні готель здавався крихітним плотом, що дрейфує в космічній порожнечі. Сніг, який навалився на стіни, глушив будь-які звуки ззовні, створюючи ілюзію того, що ми оглухли. Залишилося лише рівне, моторошне гудіння тиші.

Я сидів за масивним дубовим столом. Переді мною стояла чашка з вистиглою кавою. На поверхні напою застигла тонка масляниста плівка, у якій тремтіли відблиски вогню. Я не торкався її. Мої думки рухалися в такт биттю серця — повільно, але з тією невблаганною точністю, з якою механізм вибухового пристрою відраховує останні секунди.

Хтось убив Хоффмана. Не в пориві пристрасті, не через п’яну сварку. Його прибрали як перешкоду на шляху до чогось більшого.

— Ви вже зрозуміли, так? — голос Еллен розрізав тишу, мов скальпель.

Я підвів погляд. Вона сиділа навпроти, її лікті впиралися в стільницю, пальці були зчеплені в замок. Світло від каміна падало збоку, перетворюючи її обличчя на рельєфну карту із золота й глибоких тіней. Її очі здавалися двома бездонними колодязями.

— Що саме я мав зрозуміти, Еллен?

— Що він не професор. Біологи не носять такі черевики й не мають такої постави. Біологи не озираються через плече кожні п’ять хвилин.

Я відкинувся на спинку стільця, дерево під моєю спиною сухо рипнуло. Це зізнання висіло в повітрі весь день.

— Так. Він не був ученим.

Вона ледь усміхнулася. У цій усмішці не було радості — лише гірке полегшення людини, яка нарешті може перестати грати свою роль.

— Нарешті ми закінчили з пристойностями.

— Тепер твоя черга, — сказав я, не зводячи з неї очей. — Ти не просто журналістка зі «Шпіґеля». Твій інтерес до Хоффмана був надто адресним.

Еллен подивилася на вогонь. У його відблисках вона здавалася старшою.

— Я розслідую витік, Стівене. З одного великого європейського оборонного концерну.

— Які дані? — запитав я.

— Розробка. Новий тип зброї.

Я не змінився в обличчі. Але всередині щось зрушилося.

— Наскільки серйозно?

Вона ледь усміхнулася.

— Достатньо, щоб за це вбивали. Зникли креслення — новий тип системи наведення. Технологія, яка може перетворити будь-яку ППО на марний брухт.

— І Хоффман?

— Він був кур’єром. Посередником. Мав передати носій у Цюриху, але щось пішло не так, і він вирішив «залягти на дно» в цьому забутому Богом готелі.

Ми повернулися до комори. Холод тут став сухим і кусючим, він пробирався під одяг, висмоктуючи життя. Запах смерті змішався з ароматом старого вапна. Тіло Хоффмана під сірою простирадлом здавалося просто ще одним предметом обстановки.

— Якщо він професіонал, він не тримав документи у валізі, — прошепотів я, підходячи до тіла.

— Надто очевидно, — погодилася Еллен. Вона стояла біля дверей, її дихання виривалося маленькими хмарками пари.

Я підійшов до тіла. Тепер уже без сумнівів. Без вагань. Руки рухалися автоматично. Я знову оглянув одяг. Кишені — порожні. Пальто — чисте. Надто чисте.

Я присів. Подивився на взуття. Опустився навколішки перед черевиками покійного. Важкі, якісні берці, ідеально пристосовані для піших переходів. Я взяв правий черевик, перевернув його. Каблук виглядав звичайним, трохи стертим об каміння. Але коли я провів пальцем по стику гуми й шкіри, відчув ледь помітний люфт.

Пролунав клац.

У цій крижаній тиші звук здався оглушливим. Пружинний механізм спрацював, і частина каблука відійшла вбік. Усередині, у спеціально вирізаному пазі, лежав крихітний чорний прямокутник.

Карта microSD.

Я витяг її двома пальцями. Вона була майже невагомою, але я відчував її тяжкість так, ніби тримав на долоні шматок нейтронної зорі.

— Це воно? — Еллен підійшла впритул, її очі гарячково блищали.

— Схоже на те.

— Дай її мені, Стівене. Я знаю, що з нею робити.

Я повільно сховав карту в кишеню своїх джинсів.

— Поки що вона побуде в мене. Я нікому не довіряю в цьому домі, Еллен. Включно з тобою.

Вона кивнула.

— Правильно.

Я прибрав карту до кишені.

— Тепер усе змінюється.

— Уже змінилося, — сказала вона.

Я закрив каблук, повернув черевик на місце. Подивився на тіло.

— Він знав, що його можуть убити.

— Так.

— І все одно йшов.