Глава 5. Маски спадають

Буря до середини дня ніби втомилася від власної люті. Несамовите виття змінилося монотонним, в’язким гулом, який пробирався просто в голову, викликаючи фантомний дзвін у вухах. Вітер більше не жбурляв пригорщі крижаної крупи у шибки; тепер він навалювався на будівлю всією своєю вагою — щільним і важким, мов мокра вовняна ковдра. Сніг за вікном перестав падати — він став самим середовищем існування. Біла мжичка заповнила весь простір, стираючи обриси скель і сусідніх ялин. Гори зникли, небо злилося із землею в єдине безживне полотно.

У цій порожнечі «Едельвейс» здавався випадковою помилкою архітектури — крихітною цяткою, яку природа забула стерти з обличчя Альп.

Я стояв біля вікна у холі, відчуваючи, як від скла тягне могильним холодом. У голові пульсувала дивна, майже гіпнотична думка: якщо зараз просто вийти за поріг і зробити десять кроків у цю білизну, світ перестане існувати. Не буде ні минулого, ні боргів, ні цього клятого готелю. Лише абсолютне, стерильне ніщо.

— Погана ідея, Стівене, — пролунав за спиною голос Еллен.

Я не здригнувся. Мої відчуття були загострені до межі — я чув її кроки ще на сходах. Але в цій білій порожнечі її голос прозвучав як рятівне коло.

— Я нічого не сказав.

— Вам і не треба, — вона підійшла ближче, кутаючись у важкий кашеміровий кардиган. — У вас обличчя людини, яка перевіряє межі реальності. Хочете дізнатися, наскільки далеко можна зайти в сніг, перш ніж забудете власне ім’я?

Я усміхнувся, дивлячись на її відображення. Вона виглядала блідою, але її погляд залишався чіпким. У ньому не було паніки — лише холодний розрахунок.

— І який вердикт? — спитав я.

Вона кинула погляд на білу стіну за склом.

— Тут варіантів менше, ніж здається. Ми в банці, Стівене. І хтось щойно щільно закрутив кришку.

Я відійшов від вікна. Відчуття «детектива на роботі» повернулося з неприємною чіткістю, як стара рана, що починає нити перед дощем.

— Час починати.

Ми влаштувалися у невеликій вітальні, що прилягала до холу. Тут пахло запиленими книжками й застояним димом із каміна. Єдина лампа під стелею тьмяно мерехтіла, відкидаючи довгі, смикані тіні на дерев’яні стіни. Двері ми залишили прочиненими — ілюзія свободи, яка лише підкреслювала наш полон.

Першими зайшли Маркус та Ізабель.

Маркус увійшов бадьоро, майже агресивно; його усмішка була натягнута так сильно, що здавалося — ось-ось трісне. Він сів у крісло, демонстративно розслабившись, але я бачив, як дрібно тремтить його коліно під дорогою тканиною штанів. Ізабель сіла поруч, але між ними залишався вільний простір — холодна межа у двадцять сантиметрів.

— Сподіваюся, це швидко, — кинув Маркус, поправляючи годинник. — Я не дуже люблю такі… театральні постановки.

— У цьому домі зараз іде лише одна вистава, Маркусе, — відповів я, дивлячись йому просто у вічі. — І фінал у неї вже написаний. Нам просто треба розібратися в деталях.

Я почав із простих, методичних запитань. Вони відповідали як по нотах. Цюрих, галерея, три роки разом. Але чим довше вони говорили, тим сильніше я відчував «зловісну долину» в їхніх стосунках.

— Ви не торкаєтесь одне одного, — перебив я його розповідь про їхню «щасливу відпустку». — За всю розмову ви жодного разу не зустрілися поглядами. Ви не перебиваєте й не поправляєте одне одного. Ви поводитеся як два агенти на допиті, які завчили одну легенду.

У кімнаті запанувала тиша, порушувана лише глухими ударами вітру об зовнішню стіну. Ізабель повільно повернула голову. Її обличчя було фарфоровою маскою, позбавленою емоцій.

— А може, ви просто брешете? — додав я тихіше.

Маркус видихнув, і вся його пихатість здулася, мов проколотий м’яч. Він опустив плечі.

— Гаразд, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучало щось живе. — Ми не подружжя.

— Хто ви? — Еллен подалася вперед.

— Ми разом. Але неофіційно. У нас обох сім’ї, зобов’язання. Ми приїхали сюди, бо це діра, де нас ніхто не знайде.

Я дивився на Ізабель. Вона не виглядала розкаяною. Радше втомленою.

— Ви приїхали сховатися, — підсумував я. — Але смерть доктора Гоффмана зруйнувала вашу анонімність. Тепер ви на виду.

Коли вони виходили, я помітив, як Ізабель затрималася у дверях. Вона не озирнулася, але її спина була напружена до межі. Вони не були вбивцями. Вони були просто боягузами, які боялися розголосу більше, ніж смерті.

Тайлер і Джейк принесли із собою запах холоду й адреналіну. Тайлер увійшов без стуку, рухаючись із тією котячою грацією, яка зазвичай буває у людей, звиклих до фізичної переваги. Джейк ішов за ним, мов тінь, і його вигляд викликав жалість: блідий, із почервонілими очима, він постійно смикав блискавку своєї куртки.

— Почнімо з вечора, — сказав я, спостерігаючи за Тайлером. — Де ви були?

— У кімнаті, — Тайлер розвалився у кріслі, закинувши ногу на ногу. Його розслабленість була зухвалою. — Пили, дивилися відоси з трюками. Звичайний вечір у закритому на карантин готелі.

Я перевів погляд на Джейка. Той судомно ковтнув.