1.

Біла річка — 
так зветься Тясмин у давніх текстах.

Полуденне сонце припікає. Комарі густими хмарами в’ються навколо, здалеку чуючи спітніле тіло. Довгий вузький гостроносий човен тихо шелестить вузькою протокою поміж високого очерету. Оця протока — це Ірдинка, а навколо, біля підніжжя Юрової гори, розкинулось Ірдинське болото. Тут окрім протоки й не видко нічого за високою густою стіною очерету. Та з часом картина міняється. Зліва зростає ота Юрова гора і здіймається над очеретом. Вересень вже позолотив дрімучий ліс на її схилах. Протока іноді розгалужується і тут треба бути пильним, аби не завернути у глухий кут. А згодом річище й взагалі ледве вгадується між численними заводями й затонами. На тих заводях трапляються купини, такі собі плавучі острівці. На декотрих, тих, що більші, чагарник може рости, або, навіть невеличке дерево, переважно береза, худа, нещасна й крива, а часто вже й засохла. Часом натрапляєш на місцину, де отаких сухих поковерканих дерев ціла зграя, а поміж їх кривих чорних гілок ще й павутини густо. А навкруги, окрім тих мертвих дерев, лише очерет і ряска. І ще тиша, бо навіть жаб тут немає. Лише комарі дзищать. А усе загалом утворює незабутню і дуже колоритну картину, котра знайома нам з дитячих казок про дрімучі ліси і болота, і про дивакуватих пенсіонерок, що там собі мешкають у хатинах з ногами.
Забув сказати якого беня нас в болото поперло, на полювання ж ми вибрались. Саме з отих купин ми будемо полювати качок. Якщо чесно, то качки — то таке. Ні, постріляти, звичайно ж, охота. Та хороша компанія у дикій природі — то значно важливіше. Компанія наша невелика, четверо нас всього на двох човнах, зате дружня й тепла. А щодо дикої природи, то куди вже дикіше. 
Добралися до місця полювання, та то ще не все. Тепер треба вибратися на берег, облаштувати табір. Торуємо шлях навпростець крізь очеретяні зарості. Це не легко. Місцями доводиться навіть вилазити з човнів і пхати їх, ступаючи по зеленому килиму, що колихається під ногами й іноді провалюється, не витримавши ваги людини, тож, ступати треба обережно. Нарешті, добираємось берега вже геть знесилені. Над нами нависає гора, трохи містична, трохи страшна. Збираємо дрова на багаття, швиденько накриваємо «стіл» з ряднини на траві, довго не розсижуємось, бо нема часу. Тож, по зовсім коротенькій мисливській баєчці, і годі. Дістаємо з чохлів рушниці, на пояс патронташ, знову в човни, знову продираємось крізь очерет. 
Вечірня зорька, свистять качині ескадрильї, ба-баха звідусіль. Взагалі то качки літають аж до самісінької темряви, та отут в болоті дожидатися темноти — то безглуздо.  Качок збитих позбирати треба, та й проходу до берега поночі нізащо не знайдеш. Тож, вибираємось, ледве починає сутеніти. Втомлені, мокрі, та щасливі й збуджені. Вже пала багаття, вже налиті чарчини й наготована закуска. А навколо чорний ліс і яскраве зоряне небо десь там далеко, за верхів’ями височенних акацій і осокорів. Врешті компанія затихає. Спати мостимось прямо отут навколо багаття, кутаючись у спальники й ніжно обіймаючи рушниці, бо трохи страшно. А я, перед тим, як вмоститись, відійшов трохи далі, за кущики. Лише став за деревом, як з-за випадкової одинокої хмарини вигулькнув неповний, але яскравий місяць. Його холодний срібний промінь впав на землю поруч зі мною, і здалося мені на мить щось, що й описати достеменно не зможу. Чи то димок наче від землі, чи пара засвітилася, заклубилася ледве помітно. І ось же, зовсім поруч, лише за крок ліворуч. І я й не второпав, як мимоволі взяв, та й ступив туди ногою. І провалився.