Розділ VI - Генерал Блейк

Генерал Томас Блейк ніколи не плакав.

Він вважав, що сльози — це розкіш, якої не може дозволити собі лідер.

Він спалював села, руйнував міста, карав мирних заради порядку. Кожен наказ був точним, холодним і смертельним.

Цієї ночі він сидів у своєму штабі, оточений картами, планами і холодними металевими моделями артилерії. Рука його тремтіла тільки від амбіцій, а не від страху.

Першим з'явився вітер. Легкий, холодний, що не залишав слідів на обличчі, але проникав у груди, обпалюючи легені.

— Це нічого, — пробурмотів він, навіть не піднімаючи голови. — Просто прохолода.

Двері розчинилися самі, без жодного звуку. Іній повільно стікав по ручках. Кожен крок Томаса здавався незначним. Він не помічав, як повітря густіє, як дихається важче.

І тоді з'явився він.

Біла Борода.

Не як людина, а як шторм холоду і тиші. Його борода сяяла білим, ніби покривало з крижаної пилу. Очі були темними прірвами, у які не можна було заглянути.

— Генерале, — сказав він голосом, що не розсіювався у повітрі, а проник прямо в мозок. — Скількох людей ви убили?

— Це... військові дії! — крикнув Томас, але навіть для себе звук звучав слабко.

— Тобі даю шанс. Один, — промовив Біла Борода. — Врятуй хоча б одну.

Генерал насупився. — Я командую армією. Не можу...

Холод пройшов через нього, як лезо. Серце почало битися швидше, а руки похолодніли. Його пальці скривилися, ніби метал, що замерзає.

— Починай, — сказав Біла Борода.

Томас спробував відправити наказ по рації. Нічого не працювало. Телефон, карти, листи — все обмерзло. Він відчув паніку. Руки повільно німіли, а холод почав підніматися по ногах.

— Генерале! — кричав його штаб. — Що відбувається?!

— Я... не знаю... — прошепотів Томас, але це вже не було питанням, а констатацією.

Біла Борода підняв руку, і вогонь загас у каміні. Не тільки полум'я, а й тепло зникло. В кімнаті залишилися лише він і холод.

— Я дав накази для порядку, — пробурмотів Томас, спостерігаючи, як іній покриває його комір і пальці. — Я не міг...

— Ти не міг... врятувати їх, — сказав Біла Борода. — Але тепер відчуєш.

Холод увійшов у тіло генерала, сповільнюючи серце, стискаючи легені. Йому здавалося, що він застряг у власному тілі, яке стало чужим. Його розум блукав у полум'ї спалених сіл, у криках мирних. Він бачив дітей, що тікали від війни, бачив тих, кого залишив на смерть.

— Я... я... — пробував крикнути він, але звук зник.

Біла Борода відступив, і холод поступово розсіявся. Томас упав на підлогу, задуха залишалася. Він не зміг підвестися.

— Ти врятував лише себе, — промовив Біла Борода і зник так само раптово, як з'явився.

На світанку штаб знайшли порожнім, лише карти залишилися на столах. Генерал лежав на підлозі, ледве дихав, але його очі були відкриті.

У містах шепотіли:

— Біла Борода карає тих, хто вважає себе богом на землі.