Розділ V - Магнатка Локк

Ірма Локк ніколи не бачила нічого поганого у ранкових криках.

Вони лунали з фабрик, де працювали діти, і вона вважала це нормою. Чим більше кричали — тим більше продуктивності. Чим більше плакали — тим більше прибутку.

Вона стояла у своєму офісі на верхньому поверсі — величезні вікна з видом на заводи, труби випускали дим, а робітники на нижньому дворі бігали між конвеєрами, не розуміючи, куди поспішають. Ірма посміхалася: все йшло за планом. Все йшло так, як треба.

І  тоді з'явився холод.

Спершу слабкий, ледве помітний. Потім поступово загустів у повітрі, в кімнаті, у стінах. Скло вікон вкрилася тонким шаром льоду. Двері злегка стиснулися.

— Хто...? — прошепотіла вона.

Її голос тремтів, але не від страху. Вона була впевнена, що це якийсь жарт. — Це ваші працівники? Ви жартуєте...

З тіні кімнати вийшов він.

Біла Борода. Високий, нерухомий. Іній на бороді і волоссі, на руках, на краю мантії. Кожен рух ніби виписував лід у повітрі.

— Ти... ти хто? — сказала Ірма, намагаючись не відступати.

— Я той хто рахує, —твої крики, твої накази, твої прибутки відповів Біла борода.

Він не піднімав руки.

Він не робив кроків.

Холод рухався сам, ковзав по підлозі, стінах, дверях, до самій фабриці.

Її пальці стали білими, і вона зрозуміла: це не лялька, не тінь, не хитрощі світла. Це він — холод, що доходить до душі.

— Я... я контролюю фабрики! — прошепотіла вона. — Я лише... лише керую...

— Ти керуєш долями людей, — сказав Біла Борода. — І тепер ти їх відчуєш.

Повітря навколо фабрик похолодніло. Конвеєри зупинилися. Робітники не змогли відчинити двері, руки їх примерзли до металу. Плакали, кричали, падали.

Ірма стояла у своєму офісі. Її кімната наповнилася крижаним туманом. Здалеку вона чула дитячі голоси — не вигуки, не радість, а пам'ять. Пам'ять тих, кого вона примусила працювати.

— Я... — прошепотіла вона. — Я нічого не робила...

— Ти робила, — відповів він. — І тепер ти відчуєш.

Холод повільно сковував її ноги. Потім руки. Потім серце.

Вона не падала, не кричала. Просто стояла. Спостерігала, як її влада втрачає сенс, як її прибутки розсипаються на дрібні крижинки.

Кожна крапля поту перетворювалася на лід. Кожен подих ставав важким, болючим.

На світанку фабрики були порожніми. Не було жодного робітника. Не було ні краплі диму. Лише біла смуга інею, що тяглася від воріт заводу до міста.

Ірма залишилася жива, але змінена. Її очі були порожні. Вона знала — вона ще відповідатиме за все, і нічого не зможе змінити.

У портах того дня шепотіли:

— Біла Борода пройшов крізь сталь і метал, але не торкнувся тіла. Він торкнувся душ.