Розділ III - Адміралка Кардо

Софія Кардо ніколи не вірила в прокляття.

Вона вірила лише в флот, дисципліну й дальність гармат.

Її називали Залізною леді моря. Першою жінкою, що стала адміралкою не через походження, а через кров. Вона топила повстання разом із кораблями. Вона не брала полонених — лише вантаж. Людей списували як втрати.

Її флагман, «Тріумф», стояв у відкритому морі. Теплі води. Південний вітер. Ніч була спокійна, майже лінива.

Саме тому Софія вийшла на палубу без плаща.

— Курс тримати, — кинула вона, дивлячись у темряву. — До світанку будемо на рейді.

— Так точно, адміралко.

Першим зник вітер.

Вітрила повисли, мов мокрі простирадла. Море стало дзеркальним — надто гладким, неприродним. Корабель ще рухався інерцією, але щось у повітрі було не так.

— Штиль? — нахмурилась Софія. — Посеред течії?

Хтось позаду нервово ковтнув.

Тоді підлога палуби захрускотіла.

Іній пішов знизу. Не з борту, не з повітря — з дерева. Дошки вкривалися білим, ніби корабель пам'ятав інші моря. Інші смерті.

— Доповісти! — різко.

Матрос упав на коліна. Його чоботи примерзли до палуби.

— Адміралко... холод... він зсередини...

Світло ліхтарів стало тьмяним, синюватим. Дихання людей перетворилося на білу пару, що не розсіювалась.

 І тоді з носу корабля піднялася постать.

Біла Борода стояв там, де не могло бути нікого. Море навколо нього повільно тьмяніло, ніби темрява густішала.

Софія не відступила.

— Хто ти? — спитала вона твердо. — Назви себе.

Він подивився на неї так, ніби зважував.

— Ти знаєш, — відповів він. — Ти просто не віриш.

— Я не боюся легенд.

Вона дістала пістоль. Рух був чіткий, відпрацьований. Вистрілила.

Куля застрягла в бороді, вкритій інеєм. Не впала. Не відскочила. Просто зупинилася.

По палубі прокотився стогін.

Біла Борода повільно рушив уперед. З кожним кроком холод посилювався. Матроси падали, не кричали — їхні щелепи просто не слухалися.

— Командо! — закричала Софія. — Відступати! Шлюпки!

Він підняв руку.

І вода навколо корабля схопилася льодом. Не миттєво — повільно, навмисно. Шлюпки примерзли до борту. Канати тріскалися, як сухі кістки.

— Я дала наказ! — закричала вона знову, більше з люті, ніж зі страху.

— Ти давала багато наказів, — сказав він. — Цей — останній.

Він подивився на екіпаж.

— Йдіть.

Холод відступив від людей. Не зник — відпустив. Матроси рвалися з місця, ковзали, падали, підіймались знову. Хтось стрибав у воду, розбиваючи лід руками. Хтось плакав, хтось молився.

Софія дивилась, як її корабель спорожнює.

Вперше — без її дозволу.

— Чому я? — прошипіла вона. — Я воювала. Я не ховалась за паперами.

Біла Борода підійшов майже впритул. Її комір вкрився інеєм.

— Ти рахувала кораблі, — сказав він. — Я рахую людей.

Він не торкнувся її.

Він торкнувся корабля.

І холод пішов усередину корпусу. Дерево тріщало. Метал стинався. «Тріумф» почав замерзати зсередини, ніби в ньому ще жили всі, кого він потопив.

Софія відчула, як палуба під ногами стає слизькою, як ноги німіють. Вона впала на коліна, але не благала.

— Якщо це кінець... — прохрипіла вона. — То швидко.

Біла Борода дивився довго.

— Ні.

Він відійшов.

Корабель тріснув навпіл. Море піднялося, холодне, важке. Софія ковзнула до борту. Вона ще дихала, коли вода зімкнулася над нею.

Лід закрився повільно.

Зранку море було спокійним.

Жодного уламка.

Жодного тіла.

Лише біла смуга на воді — наче шрам.

У портах того дня сказали:

— Біла Борода не прийшов за кораблем. Він прийшов за званням.