Розділ II - Міністр Гейн

Рудольф Гейн любив ранки.

Уранці все здавалося чистішим: костюм випрасуваний, документи складені, руки вимиті. Уранці совість мовчала — бо ще не встигла згадати.

Він сидів у залі закритих нарад. Товсті стіни, темне дерево, важкі штори. Тут ухвалювалися рішення, про які ніколи не писали в протоколах. Тут не було криків — лише підписи.

— Це пройде, — сказав Гейн, не піднімаючи очей. — Як завжди.

Хтось кивнув. Хтось усміхнувся. Вони всі знали: система захищає своїх.

Першим замерзло чорнило.

Рудольф нахмурився, струснув перо. Крапля впала на папір — і застигла, не розтікаючись. У залі стало тихіше. Надто тихо.

— Вікно відчинене? — різко спитав він.

Ніхто не відповів.

Двері, важкі, дубові, вкрилися інеєм. Замки затріщали, ніби стискалися зсередини. Один із радників підскочив, смикнув ручку — і відсмикнув руку з криком. Шкіра прилипла до металу.

— Сидіти, — сказав Гейн. Голос був твердий. — Це... технічна несправність.

Тоді з тіні за його спиною вийшов холод.

Спершу — як відчуття. Потім — як постать.

Біла Борода стояв між колонами, де секунду тому була порожнеча. Його присутність глушила звуки: подихи ставали короткими, серця — повільними.

— Хто ти, чорт забирай... — почав хтось.

Біла Борода подивився на нього.

Лише подивився.

Чоловік осів на стілець, рот відкритий, очі скляні. Живий — але вже не тут.

Рудольф Гейн підвівся.

— Ви знаєте, де ви перебуваєте? — вимовив він чітко. — Це урядова будівля. Ви відповісте...

— Я відповідаю, — перебив Біла Борода. — Тепер — ти.

На стіл перед Гейном ліг товстий том. Його власний. Обкладинка — шкіра. Він упізнав її одразу.

— Це неможливо, — прошепотів міністр.

— Відкрий.

Рудольф відкрив.

Сторінки були списані дрібним почерком. Дати. Справи. Імена. Під кожним — його підпис.

— Читай, — сказав Біла Борода.

— Це державна таємниця.

Холод торкнувся його правої руки.

Не болем — попередженням.

— Першу, — сказав голос з-під льоду.

Рудольф почав читати. Вирок, замінений на штраф. Страта, перекваліфікована в заслання. Зниклі докази. Проплачені свідки.

З кожним реченням повітря ставало густішим.

— Наступну.

Він зупинився.

— Я діяв у межах...

Хрускіт.

Його мізинець побілів, шкіра лопнула, і кістка тріснула, мов тонкий лід. Болю майже не було — лише холод і шок.

Рудольф закричав.

— Читай, — спокійно сказав Біла Борода.

Він читав, задихаючись, заливаючи сторінки потом і слиною. Пальці дерев'яніли. Один за одним. Кожна пауза — мінус палець. Не відрізаний — вимкнений.

Радники дивилися, не в змозі відвести погляд. Дехто плакав. Дехто молився. Дехто втрачав свідомість.

— Остання справа, — сказав Біла Борода.

Рудольф подивився на назву.

Там було його ім'я.

Він захитав головою.

— Ні. Це... це помилка. Я — закон.

Біла Борода нахилився так близько, що іній осів на комірі міністра.

— Закон — це папір. А ти — лише чорнило.

Рудольф зачитав вирок собі. Голос зривався. Слова ламалися. Коли він дійшов до кінця, в залі стало абсолютно тихо.

— Підпис, — сказав Біла Борода.

Рудольф подивився на свою руку. Пальців майже не було — лише білі уламки, вкриті інеєм. Він притиснув куксу до паперу.

Підпис вийшов кривим. Але читабельним.

Серце зупинилося одразу.

Без пафосу. Без крику.

Біла Борода закрив том.

Коли холод зник, двері відтанули. Люди вибігли, штовхаючись, задихаючись, залишаючи тіла.

На столі лежала одна річ:

маленький дзвіночок, примерзлий до дерева.

У коридорах шепотіли:

— Він прийшов за тими, хто вирішував долі.

А десь далеко, в порту, кораблі відчули, як море на мить стало важчим.

Список скоротився.