Розділ I - Герцогиня Вестфорд

Аврелія Вестфорд не боялася ночі.

Ніч була її союзником.

Коли місто гасило вогні й зачиняло двері, вона залишалась на самоті з рахунками, печатками й акуратно складеними списками. У цю годину їй було найкомфортніше: ніхто не плакав, не благав, не дивився в очі. Лише цифри. Лише порядок.

Камін тріщав м'яко, тепло. Вино в келиху було темним, майже чорним. На столі — листи подяки: "За підтримку сиріт", "За милосердя", "За світле майбутнє". Аврелія посміхалася, проводячи пальцями по сургучу. Вона любила ці слова. Вони були бронею.

Вона вважала себе недоторканою.

Першим змінився звук.

Камін не згас — але тріск зник, ніби вогонь задихнувся. Повітря в кімнаті стало густішим. Аврелія підняла голову, насупилася, роздратована. Вона не любила, коли щось виходило з-під контролю.

— Хто там? — різко кинула вона в темряву.

Відповіді не було.

Вікна повільно вкрилися інеєм. Не ззовні — зсередини. Візерунки росли швидко, жадібно, ніби хтось малював їх крижаними пальцями. Полум'я в каміні стало блідим, синюватим.

Аврелія встала. Її сукня була важкою, дорогою, вона відчула це вперше — ніби тканина тягнула вниз.

— Це чиясь дурна витівка, — прошепотіла вона, більше для себе.

Тоді холод торкнувся її дихання.

Він не вп'явся в шкіру, не обпік пальці. Він увійшов у легені. Кожен вдих став різким, ламким, ніби повітря перетворилось на скло. Аврелія задихнулася, хапаючись за груди.

І в цей момент вона побачила його.

Він стояв біля дверей, де секунду тому була лише тінь. Високий, нерухомий. Борода — біла, не просто сива, а мертво-біла, вкрита інеєм, що не танув. Очей майже не було видно — лише темні провали під бровами.

Він не рухався.

І від цього було страшніше.

— Ви... ви знаєте, хто я? — видихнула Аврелія, намагаючись зберегти голос рівним. — Ви у моєму домі.

Біла Борода нахилив голову. Ледь-ледь.

— Знаю, — відповів він. Його голос був глухий, ніби йшов з-під льоду. — Ти теж знаєш.

Вона хотіла крикнути, але повітря не слухалося. Кожен вдих різав горло. Паніка піднімалась, але разом з нею — злість.

— Я благодійниця, — прохрипіла вона. — Моє ім'я...

— ...викарбуване на плитах, — перебив він. — Але не там, де ти думаєш.

Він зробив крок уперед. Під його чоботом підлога вкрилася інеєм. Аврелія відступила, спіткнулася об край килима й впала в крісло. Вино перекинулося, розлившись темною плямою, що миттєво схопилася льодом.

— Ти рахувала їх, — сказав він. — Тепер порахуєш знову.

На стіл ліг аркуш. Чистий. Поруч — перо.

Аврелія дивилася на нього, не розуміючи.

— Імена, — сказав він. — Усіх.

Вона засміялася — коротко, нервово.

— Ви божевільний.

Холод посилився. Вона вдихнула — і відчула, як щось тріснуло всередині грудей. Біль був нестерпний, але безкровний. Вона скрикнула.

— Перший, — спокійно мовив він.

Її рука тремтіла, коли вона взяла перо.

— Це... це нечесно...

— Починай.

Вона написала перше ім'я. Потім друге. Третє. З кожним рядком дихати ставало трохи легше. Вона зрозуміла правила — і зненавиділа себе за це.

— Швидше, — сказав він.

Імена лилися, мов брудна вода. Діти. Дівчатка. Хлопчики. Вік. Ціна. Куди відправлені. Вона пам'ятала все. Вона завжди пам'ятала.

Рука боліла. Очі пекли. Повітря коливалося, наче кімната дихала разом із нею.

— Я... я робила це не особисто... — прошепотіла вона, пишучи. — Це система...

— Системи не дихають, — відповів він. — А ти дихаєш.

Список закінчився.

Аврелія підняла голову, задихаючись, мокра від поту, хоча в кімнаті було крижано. Вона чекала. Вона думала, що тепер — смерть.

Біла Борода підійшов ближче. Дуже близько. Вона відчула запах старого снігу, моря і чогось гнилого.

— Ти закінчила, — сказав він.

Він торкнувся її грудей — не шкіри, а повітря перед нею.

І повітря зникло.

Аврелія відкрила рот, але не змогла вдихнути. Ні крику. Ні звуку. Вона судомно сіпалася в кріслі, нігті дряпали підлокітники. Очі вирячилися, повні жаху.

Він дивився мовчки.

Коли все скінчилося, він поклав на стіл маленьку дерев'яну іграшку — конячку. Стару. Потерту. Вкриту інеєм.

Біла Борода зник так само, як прийшов.

Вранці слуги знайшли герцогиню сидячою, рівною, з широко відкритими очима. Камін був холодний. Вікна — чисті.

Ніхто не зрозумів, чому в домі стало так тихо.

І лише в портах того дня шепотіли:

— Біла Борода почав рахувати.