Біла Алея

В тіні нічного міста, заховавшись від очей чужих вогнів, забивши голову
без змісту, поет у своїй бездарності сидів. Стіл прогнувся під вагою його
дум, не дзвенить на папері слово, у стакані тане густий сум. Що вже не
робив, нічого не виходить, б’ється знов об стіл глухим звуком скло, таке
бажане натхнення далеко бродить, розливається струмочком на аркуш
дешеве вино. Мовчки він кричить в камін, на ледь живе вугілля, ріже
тупим папером кволу душу, з вуст його, доноситься слабке “Амінь”, а за
ним важке “За що страждати мушу?”.
Знову тремтячою рукою, він потягне між своїх рядків, зібравши всю
природною волю, вкладе туди весь страх, і біль, і гнів. І розламані мрії, що
розтоптані були “експертами” в ранішній газеті, а з ними й інше, все, як
благання до Джульєтти під балконами квартир, він втратив всі надії, а з
ними все, заради чого жив. Добре, менше з тим, не так погано все
насправді, перечитати б хоч рядок, та пальці вже не згинаються в руках.
“Давно не бачу снів про неї, як сміялася вона мені, танцюючи на білій алеї
жовте плаття, білі туфлі, а обличчя як в імлі...
Заскрипів зубами грізно, через втому зім’яв папір, і поки сили є, поки ще
не пізно, жбурнув його хутчіше в камін. Звичайно, миттю загорівшись,
через секунди попелом той став, і ні на мить не запізнившись, йому в слід
холодний погляд з вогню послав.
Такого нахабства ще поет не бачив ніколи в житті, щоб шматок паперу на
смертному одрі, йому глумитись став. Проте він стримався обачно,
пирхнув гордо і до вікна пристав. Дивиться в непроглядну темінь, ніби
когось виглядає, в руках ще пів літра вина, а розділити з ким, немає.
Раптом, почувся рідний голос за столом, а як повернувся аж занімів,
сиділа там дівчина гарна, в жовтому платті й босоніж, волосся довге аж по
пояс, а в руках його огидний вірш.
— Яка краса! — спалахнула вона вмить, затамувавши подих, і зірвавшись з
місця зачитала палко — Сотні квітів у саду, танцювали з нею вальс,
закружили ароматом, розгойдали почуття й підняли в небо до зірок. І
стрибаючи по них граційно, так безбожно, мрійно, вона торкнулася
кохання.....
— Годі. — обрізав поет її в мить, в ньому кипіла лють, хоч виду він не
подавав, замість того посміхнувся, й дівчину за руку ніжно взяв — Мила,
це все дурниці. — різко вихопив в ту ж мить аркуш, і до грудей його
притиснув — Марнославство, лишень і все. Тут пиха жартує з соромом, не
танцює грішний вальс, а тільки морить голодом.
— Та хіба так можна? — обережно відступивши, і в мить вся по бліднівши
вона сіла на край столу, і по волі випадково ще один не закінчений
рядок взяла — А ось цей? — пробігши швидко очима по рядках, які
здавалось обпікали душу, вона забувши страх, знову почала — Як
листопад холодний, як безжальний лютий, і щасливий квітень,
пролетіли залишивши по собі розлуку, щоб стояв я серед ріки.... — рядок
скінчився, як потяг що зійшов з рейок і в паніці загальмував — ...щоб без
надії на кохання, у своїй тримав я твою руку!
— Що це за вульгарщина, скажи? — обурився поет, сідаючи важко на
стілець. Вона ж в мить зістрибнула зі столу, плавно оминаючи його
руку, і схилившись над ним, так що волосся впало тому на плечі,
мовила ще раз.
— Щоб стояв я серед ріки, марно намагаючись спіймати у стрімкій воді,
наші всі дзвінкі роки! — з вогником в очах, вона повернула йому аркуш,
і на радості вся, закрутилася серед кімнати.
— Не погано, але що в редакції скажуть? НІ! Ось це краще перепишу, А!
Ще це! І тут можна...
— Зачекай! Благаю стій, — заволала вона в мить, ніби тягнуть лезом по
спині — хоч мене ти пожалій, не каліч без проса ці квіти!
— Не лізь кажу! Я лиш трохи тут зміню, і тут також! — махнувши олівцем,
і забувши біль, він переписав вже інший вірш — Як листопад, як лютий, і
квітень, пролетіли залишивши по собі розлуку, жаль що був, просту
науку, що нічого не вернеш, глянеш мовчки, та й помреш серед ріки
життя!
— Чому так гірко ллються ці слова? Чому від них віє холодом й
безвихіддю? — майже зомлівши, вона похилилася на стіл, без сили
ворухнутись, споглядала знову його гнів.
— Це мистецтво! — заперечив кривлячись він від люті — Воно холодне як
лід, і гостре як сталь, тільки так може пройняти душу читача!
— Але після цього, залишиться вічна рана, що болітиме до скону через ті
слова! — зібравши сили, вона піднялась, босими ногами легко до каміна
підійшла.
— То нехай! Запам’ятається на все життя. В тому й суть, тому потрібен
ідеал. — не стримавши злості, папір в руці що сил зім’яв.
— Це не так. — заперечила вона в ту ж мить — Для краси що лежить в словах, немає місця смерті бути. Вона несе за собою відчай, страх, бажання цей твір забути!
— Якщо нема контрасту, немає сенсу й бажання, простої насолоди від почутих слів. Хіба не так? — знову він встав з-за столу, і до неї тихо підійшов. Поставив на плечі руки, відчув волосся запах що дурманив розум, гірше за он те вино.
— Ні. Ніколи не прийму слів твоїх колег, що віршики для стовпів складають. Про справжні почуття, страждання й одкровенні мрії, ці аматори не знають. — нахмуривши брови, як крила чорного орла, пару кроків відступивши, до столу знову підійшла. І знов картина: в паніці, без проса, томним поглядом шукає ще один невинний аркуш, на старому столі.
— Досить! — підскочивши до неї, й розкидавши всі свої ідеї, що мерцями лежали на столі, схопив її за руку, й за собою поволік.
Відкрив зі скрипом двері, й ударило світло в суху кімнату як чиєсь благословення, осліпило, і піднесло душу понад всіх небес. Перед нею як уві сні, постала алея, де дерева клену височіють рясні, а під ними пелюстки троянд, ще в ранішній росі. Грає вітерець похмурим листям, розганяє перед ними сум, даючи дорогу промінчикам ясного сонця. Глянула вона на нього, а він посміхнувся, легко торкаючись ніжних пелюсток. Тепер не бачила вона, в його очах колишнього смутку, зникло кудись і з рук його гірке вино. Красиве обличчя, охайні руки, не зажурене чоло. Його добро хотілось споглядати, закрутитись в танці з вітром, на серці своєму, його руку відчувати. Не встигла вона й подиху зробити, як він на коліно став, і дві біленькі туфельки дістав, ґречно попросив їх взути. Цокнули каблучки по білій плитці, звуком що ніс йому смирення, таке бажане натхнення розцвіло в ньому сотнею фарб.
— Чиє це все? — тремтіння в голосі її, зростало з кожним словом, вінець творіння в алеї цій, здавався рідним домом — Хто є автором цього світу? Чому тут лобовою чути, і хоч жовте листя, пахне літом? — погляд її знов вогнем палав, таким сильним що його бояться люди, бо він долинає з глибин душі, а туди дорогу, кожен легко позабуде.
— Навіть не знаю, де вже я не був, а сюди дорогу завжди, забуваю. — не хотів він вже її торкнутись, відчути волосся запах, та й забутись, лише її присутність його живим робила, то була богам, недосяжна сила. — Чи цього хотіла ти?
— Так! — вирвалося в неї з вуст струною — Як же це чудово….я дихаю, я жива, відчуваю…знову…
Не втримавшись у тілі, вона почала кружляти, і віддавшись заповітній мрії, була готова птахом з клітки вилітати. А він дивився їй в слід, слухав кожен звук, не болів вже на серці лід, але й не чув більше його стук. Вітерець припав до низу, розгойдавши її сукню й підкинувши листя догори. І коли вона вже зупинилась, підійшла до маленького куща, обережно троянду зірвала, та випала з руки, зникла, а на її місці, вже нова проростала.
— Ось в чому суть мистецтва, в, тому що робимо ми самі, як не ламай красу, вона не зникне в пустоті…не буде забутий жоден вірш, картину з очей ніколи не зітреш, і якщо митець ти, знай, ніколи не помреш.
— Як я хочу тут лишитись, вічно слухати вірші, в проміннях сонця, вічно митись…
В її очах життя палало, в її руках танули ніжні пелюстки. Хмари над головою в зорі перекидались, прекрасне лилось в душу, через вічність, перелітаючи простір й час. Неможливо передати, все те що побачила вона в ту мить, просто незаслуженим здавалось, всі проблеми, нещастя, горе, просто в попіл розсипалось. Безтурботна посмішка, не сходила з обличчя, сміх змушував розступатись на стежці листя. Вона була примарою, в тіні чужій горіла жваво, боролася з внутрішньою зимою. Але не давало спокою дивне відчуття, лякала її присутність істоти, яка без жодної скорботи, легко забирала в неї те життя.
— Чекай. — його повільні кроки доносились звідусіль, підійшовши ближче він на шию синій шарфик кинув їй — Ось так ліпше, хоча… — звідкись срібну діадему взяв, й на неї легко надягнув.
— Дякую, не треба…мені давить трохи, та й жарко в шарфі… — відступалася вона, і стягуючи шарф, даючи діадемі раду, побачила в блиску його очах, підозрілу зраду.
— Вдягни, так зовсім не годиться, бракує величі в тобі…а ще пафосу й…
— Туфлі також зніму, бо вже натирають. — на цих словах він різко підскочив, і з минулою люттю за руку її схопив.
— Ось, полюбуйся тільки! — вільною рукою, він тицьнув їй в лице зім’ятою сторінкою газети, на якій чорними літерами вишкрябано поверх його віршу слова пророчі: «Тільки знову розчарування, безталанний автор про свої старання, ще й так фальшиво пише. І як говорити про помилки, то напевне головною з них є друк, цієї макулатури. Без смаку, сенсу, чи проявів натури, цей текст є порожнім дном, проявом чистої, халтури.»
— Це не так…. — жалібно заперечила вона, умиваючись сльозами.
— Аякже. — пригрозив вій кидаючи сторінку, на з’їдання буйному вітру.
Без сили поворухнутись, в бажанні світом всім забутись, вона завмерла як була, лишень встигла по щоці, пробігла знов гірка сльоза.
Темно стало навкруги, дерева злісно реготали, наче в пастці сатани, гілками її хапали. Сонце за обрій витікало, чорнішали над головою хмари, грім лунав серед небес як божевільний оркестр. А дирижер стояв, його лице блідніло, очі знов почали тускніти, як фіранки нічного моргу. І невпинно, гидке, понівечене солодкою брехнею, тіло без душі, стояло перед нею.
— Не слухай їх! Знову напиши, не ламай душі моєї, я ж без тебе згину! Немає гірше участі такої, на колінах біля могили, померти від нерозділеної любові! — він мовчав, а вона - кричала. Він писав як того хоче преса, а вона – благала. — Глянь на свої руки! Вони в крові.
— Нехай. — піднявши голову до неба, мовив він — В моїх віршах, душа ганебної чесноти, в них людські питання, про сенс життя, земну красу, важке, внутрішнє заслання. — важко ступивши пару кроків, як ув’язнений тюрмі холодній, пару років, торкнувся обережно її щоки — Ти прекрасна, в тобі буяє щира воля, бажання жити щодня, без інтриг, і марнославства.
— То ходи за мною, я подарую тобі цю волю! Буду сяяти в рядках, зігрію, холодною зимою. — без вагань, взяв її за руку, в мить зник весь біль, з туші зникла важка туга.
І ось він молодий, кохає ще зелене тіло. Лунають з під струн його пісні, і найпрекрасніші вірші, складає вміло. Визнання прийшло, звідки не чекали люди, прилетіло журавлем на старий дах. А що з цього? Навіть стільки часу, грошей, лише відстрочили його обов’язковий крах. Зігнулися, обпалені крила, не торкнутись більше океану кінчиком ноги. Тихим шепотом, зве його могила, як не опирався, нарешті мусить йти.
На столі, аркуші лежать, написані кровавим почерком, тремтячої руки. Та немає в них життя, навік, прокляті вони. Тріснув стіл, від його важкого тіла, біля ніг порожня пляшка, не цього вона хотіла, але йому тепер, не важко. Вона стояла біля вікна, дивлячись в нікуди, в дорогому платті, в перснях руки, на високих підборах, це був ідеал культури. Велична, незламана, знову витирала сльози, як загублена в хмарах, живе, а життя без неї, бути може. Краса, в кожному її русі, але вона всього-на-всього — частина банального макета, попри всю могутність, на підлозі лежить, нова, зім’ята газета…
Таких історій є багато. Вони короткі, зрозумілі кожному митцю. І як, би не намагалися люди, творити красу своїми важкими трудами, вона втікала завжди з під тонкої межі, на визнання, чекала роками. Але з руїн завжди повстає, слово людської свободи, у тексті, у фарбі, в очах простої породи. Так сталося й тепер, і буде повторюватися знов, і знов. І неважливо стільки, ламатимуться ґрати, та сенс завжди буде жити, тягнути з пекла на світло, але всьому своя ціна, і кожному доведеться, найдорожче для цього віддати.