Гра

Алістер вийшов із заброшеного будинку, в якому провів ніч, і на кілька секунд затримався біля напівзруйнованого входу, дозволяючи очам звикнути до ранкового світла. Ранок видався холодним і похмурим: небо над містом затягнуло щільними сірими хмарами, крізь які майже не пробивалося сонячне світло, а вологий вітер повільно гуляв порожніми вулицями, піднімаючи з землі пил, сухе листя та дрібне сміття. Після ночі, проведеної серед облуплених стін і старих меблів, холод надворі відчувався особливо гостро, проте Алістер не став затримуватися. Він поправив ремінь зброї, перевірив спорядження і рушив далі, тримаючи напрямок на Ейденхолд.

Вулиці поступово вивели його до центральної площі. Колись це місце, напевно, було одним із найжвавіших у місті, але тепер від колишнього життя тут залишилися лише потрісканий асфальт, обгорілі фасади будинків і порожні вікна, що дивилися на площу темними провалами. Навколо стояла така тиша, що Алістер почув власні кроки ще здалеку, проте вже за кілька десятків метрів його увагу привернуло щось незвичне посеред дороги.

Спочатку він подумав, що перед ним лежить купа сміття або уламків, які вітер зібрав в одному місці, але, наблизившись, зрозумів, що помилився. Просто посеред площі височіла величезна купа мертвих тварюк, навалених одна на одну так щільно, що їхні тіла утворювали справжній пагорб, який важко було не помітити навіть здалеку. Деякі лежали боком, інші були перекинуті спинами догори, а окремі тіла майже повністю зникали під наступним шаром, ніби хтось навмисно збирав їх сюди й складав одне на одне.

Алістер сповільнив крок, а потім зовсім зупинився.

Кілька секунд він просто дивився на цю гору, намагаючись зрозуміти, хто міг зробити подібне і навіщо було взагалі витрачати на це час. Навколо не було жодного руху, жодного звуку, який міг би пояснити те, що сталося на площі. Навіть вітер тут майже стих, і від цього навколишня тиша здавалася ще більш неприродною.

Алістер повільно підійшов ближче.

Він обійшов купу з одного боку, придивляючись до тіл, і майже одразу помітив дещо, що змусило його зупинитися. На першій тварюці, яку він розглянув уважніше, була рана на правій нозі. Він нахилився над наступною — те саме. Ще одна лежала трохи вище, і на ній також була рана саме в правій нозі.

Алістер почав оглядати їх уважніше.

Усі.

Не одна, не дві й навіть не кілька. У кожної тварюки, яку він міг роздивитися, права нога була пошкоджена пострілом, а остаточний удар припадав на горло. Де-не-де між тілами виднілися ножові порізи, і з розташування ран ставало зрозуміло, що кожну з цих істот спочатку знерухомлювали пострілом, а вже потім підходили достатньо близько, щоб завдати останнього удару ножем.

Алістер повільно випростався.

Перед очима несподівано виник спогад, який він давно не згадував.

Він знав цей почерк.

Знав людину, яка могла стріляти саме так.

Його погляд знову ковзнув по купі мертвих тварюк, після чого він тихо, майже нечутно прошепотів:

— Не може бути…

Він не знав, що більше його непокоїло — сама картина перед ним чи те, наскільки добре він розумів, хто міг її залишити.

Тоді Алістер помітив щось на самій верхівці купи.

Між двома тілами стирчав шматок картону, закріплений так, щоб його можна було побачити здалеку. Алістер обережно підійшов ближче, підняв голову і прочитав напис, зроблений просто кров’ю.

ТУТ МІГ БУТИ ТИ :)

Кілька секунд він мовчки дивився на картонку, після чого повільно перевів погляд навколо.

Площа залишалася порожньою.

Жодної людини не було видно ні на вулиці, ні у вікнах будинків, ні за уламками автомобілів, що стояли обабіч дороги. Навіть птахи кудись зникли. Тиша, яка ще кілька хвилин тому здавалася звичайною тишею покинутого міста, тепер змінилася чимось іншим. У ній з’явилося відчуття присутності, хоча Алістер не міг сказати, звідки воно взялося.

Він підняв голову.

Спочатку подивився на один дах, потім на другий, уважно оглядаючи лінію будинків навколо площі. Його погляд ковзав по зруйнованих фасадах, темних вікнах, залишках рекламних конструкцій і старих антенах, доки раптом не зупинився на даху одного з будинків.

Там хтось стояв.

Відстань була надто великою, щоб одразу розгледіти обличчя, проте силует людини на тлі похмурого неба був достатньо виразним. Фігура стояла нерухомо, дивлячись просто на площу.

На Алістера.

Він завмер.

Перша думка була настільки очевидною, що навіть не потребувала пояснення: його вже взяли на приціл.

Алістер не став робити різких рухів. Він лише повільно випрямився і завмер біля купи тварюк, відчуваючи, як кожен м’яз у тілі мимоволі напружується. Якщо людина на даху справді тримала його на прицілі, будь-яка спроба сховатися могла спровокувати постріл. Залишалося тільки чекати.

Він дивився на силует і майже фізично відчував невидиму лінію між собою та дахом.

Мить минула.

Потім ще одна.

Але пострілу не було.

І саме тоді десь зовсім поруч почувся жіночий голос.

— Алістере…

Він різко обернувся.

Площа залишалася порожньою.

Алістер швидко оглянув простір за спиною, подивився на найближчі будинки, на темні дверні прорізи та вузькі проходи між ними, намагаючись зрозуміти, звідки пролунав голос. Він не побачив нікого.

Через секунду Алістер знову повернув голову до даху.

Там також нікого не було.

Силует зник.

Він ще довго дивився на порожнє місце, де щойно стояла людина, але не міг зрозуміти, чи справді бачив когось, чи втома, напруження і дивна атмосфера площі зіграли з ним жарт.

Проте голос він чув.

У цьому Алістер був упевнений.

Він знову повільно оглянув площу, цього разу вже не намагаючись знайти конкретну людину. Йому хотілося зрозуміти хоча б, звідки може прийти небезпека, але місто мовчало, ховаючи відповідь за порожніми вікнами та зруйнованими стінами.