— Дівчатка, не бажаєте повчитися прийомам самооборони, — звертаюсь до Влади з Марійкою. Не зміг втриматись від уїдливого тону.

— Хочу! Хочу! — верещить від радощів дівчинка.

Влада не в захваті від моєї ідеї, але й доньці не насмілюється протистояти.

Звісно, це не можна було назвати тренування. Але дівчинці вистачило кількох нокаутних ударів для задоволення від процесу. Невеличка зарядка й вона втомлена пішла відпочивати на лавочку.

— Прошу, — роблю уклін перед чорнявою та запрошую на ринг.

— Ще чого! — фиркає у відповідь.

— Боїшся?

Таки мої слова чіпляють директрису, й вона погоджується. Одразу ж вдягає рукавички та стає в позу. Виявилося, вона щось таки тямить в цьому спорті. Звісно, я піддавався. А от Влада, увійшовши в азарт, навіть кілька разів змогла вдарити з силою. Бачачи вогники в чорних очах, зробив висновки, що їй це до вподоби.

— Сподіваюсь, на моєму місці ти уявляєш своїх ворогів.

— Ти мій ворог номер один, — лукаво усміхається.

— Он як? — поки Марійка відволіклася на телефон, можу трішки побавитися. Роблю кілька кроків до дівчини й хапаю за талію однією рукою. Легенько дмухаю на шию. — Хіба на ворога може бути така реакція?

Продовжую все ближче нахилятися до її тіла й припадаю губами до ямки між шиєю і плечем. Малюю язиком по контуру та легенько всмоктую ніжну шкіру. Божеволію від її тремтіння!

— Мені прикро, але треба зупинитися, — повільно відпускаю обм’якле тіло жінки та відходжу назад. — Таки діти неподалік.

Чорні очі дивляться на мене в якомусь тумані. На мить здається, що вона у трансі.

— Ніколи так більше не роби! — старається говорити виразно, але чую, як голос тремтить.

З високо піднятою головою повертається до дитини та йде на вихід.

— Почекайте мене в машині. Я тільки душ прийму, — кричу вслід.

“Таки пташці не довго залишилося літати самій! Скоро ти будеш моєю!”

***

Проводжу дівчат до дверей квартири. Заношу пакунки, а сам йду на перекур. Вмовив Владу приготувати вечерю. По дорозі від садочку заїхали в магазин. Дуже економна виявилася жінка. Тому довелося мені та Марійці взяти відповідальність за наповнення холодильника.

На подвір’ї телефоную другу. З голови не виходять слова Влади про натовп дівчат в нашій приймальній.

— Що це за підстава, Назар?! — кажу другові, щойно той відповідає на дзвінок.

— Про що ти?

— Про натовп дівиць біля мого кабінету?

— Взагалі-то, це ти збирався шукати собі помічницю.

— Я нікого не шукав. Часу на це не було.

— А мені хіба робити більше нічого? Тільки й думати про твоїх помічниць-фотомоделей?

— Тоді хто? —замислююсь. — Окрім тебе я нікому про цю ідею не казав. Тим паче, на ранок вирішив, що це повна дурня.

— Можеш запитати у Юлії Андріївни, що весь день нам ніколи було голови догори підняти.

— Це так, — чую поруч з другом голос дівчини.

— Оу, Назаре Ігоровичу, — усміхаюсь. — Пробачте, що відволікаю вас від важливих справ.

— Та я, я… — коли нервує, він постійно починає затинатися.

— Все, все. Більше не заважатиму, — тисну червону кнопку.

Завтра з’ясую деталі. А сьогодні намагаюся пригадати, чи був хтось поруч з нами, коли я розповідав другу про задум стосовно дівчат моделей.

Ми стояли біля ліфта й нікого не було поруч. Але ж хтось таки викликав їх наступного дня? Це не я і не Назар! Друг точно брехати не буде. Та й не схоже це на нього! А отже, хтось підслуховував нашу розмову й вирішив зробити це замість мене. А тепер питання “навіщо?”: позлити мене, Владиславу або є щось ще?

Здається, в офісі завівся щур, якого я обов’язково знайду. Завтра ж подивлюся записи з камер спостереження.