Глава 30 Владислава

Коли бачу, як Валера виходить з під'їзду з Маруською, сльози самі починають засліплювати очі. Я швиденько змахую їх, щоб не налякати дитину. Вона і так вся тремтить у чоловіка на руках. Сподіваюсь, він не влаштував бійку при дитині… Певно ж, не влаштував.

— Як ти? — питаю доньку, гладячи її по голові. — Що Костя тобі казав?

— Що я буду жити з ним. Без тебе, — її губи самі по собі кривляться, й донька готується заплакати. — А я не хочу без тебе…

— Тс, — шепочу я. Кидаю погляд на Валеру: в цей момент стиснув кермо так, що побіліли кісточки. — Я тебе нікому не віддам, — притискаю Маруську до себе.

***

Ми знову у Валерія. Це вже якось занадто для мене. Відчуваю себе у великому боргу перед ним. Розумію, що завтра маю знайти квартиру, та й з садочком потрібно щось вирішити.

Маруська після вечері засинає. А от я ніяк не можу заспокоїтися та влягтися. Перенервувала. Слухаю її тихе сопіння й боюсь поворушитись зайвий раз, щоб не розбудити.

Пригадую, що у Валери є трав'яний чай. Обережно встаю та підходжу до дверей. Прислухаюсь. Там тихо. Валера, напевно, теж заснув. Отже, можу посидіти в тиші й попити чаю.

Йду на кухню, ставлю чайник.

Але варто лише залити чай окропом, як до мене приєднується Валера. На ньому лише спортивні штани. І мій пульс пришвидшується, коли я бачу оголений торс, розкачані груди, кубики пресу, ідеальні косі м'язи. Костя ніколи не був у такій формі, як цей… звабник.

Відчуваю, що щоки червоніють, а погляд мимоволі опускається все нижче і нижче. Це просто від стресу та несподіванки. Кому я брешу! Мені зараз прикро, що я нічого не пам'ятаю про ту ніч. І таке відчуття, наче бачу його вперше.

— Можеш навіть помацати, — каже зухвало Валера, коли помічає, куди я дивлюсь.

Мої щоки починають палати так яскраво, що здається, зараз задимляться.

— Це не те, що ти подумав, — лепечу я. — Я просто замислилась…

— І хід твоїх думок мені подобається, — він посміхається так, що серце збивається з ритму. Зі мною явно щось не те. Я, певно, захворіла.

— Та іди ти! — серджусь на нього за ці провокації. — Я думаю про те, що мені робити завтра! Ось! Куди малу подіти? Можливо, на роботу з собою доведеться брати, щоб той козел її не викрав знову.

Валера відразу стає серйозним. Сідає навпроти мене за стіл.

— Я знаю, куди її прилаштувати, — каже. — Це приватний заклад. Завтра зранку відвезу. Туди її біологічно-розкладного татуся навіть на поріг не пустять.

— Мені дивно, — кажу я чесно. — Що ти мені допомагаєш. Це через ту ніч?

— Через що? — він насуплюється. — Це ще тут до чого? Ну, напилась і напилась, з ким не буває…

Я знову червонію. Для нього вся ситуація така проста. А я, між іншим, все ще не можу відійти й прийти в норму від свого морального падіння.

— Тоді чому? Що ти таким чином виграєш? — здається, зараз саме час поговорити про те, що відбувається. Я не дуже люблю йти по головах, не люблю підставляти когось, щоб просунутись по кар’єрній драбині. Те, що Мельник зіштовхнув нас лобами, створює для мене дуже сильний дискомфорт.

— Та не збираюсь я нічого вигравати! — різкувато відповідає Валера. — Точніше, посаду я, звісно, виграти хочу. Це принципово, але ти тут ні до чого. Це особисте, — він тре перенісся і дивиться на мене з-під густих вій. Тільки зараз помічаю, які вони у нього шикарні, будь-яка зірка б позаздрила. — А допомагаю я тому, що можу! Тому що я чоловік і маю захищати слабших. Ну і тому, що моя мама теж була вимушена виживати сама, і я б не хотів такої долі для тебе та Марійки.

— Ти ріс без батька?

— Так. Той козел проміняв нас на молодшу й красивішу. От тільки вона зрештою знайшла собі якогось тренера з йоги та поскубши із батька гроші, злиняла кудись в Індію шукати Шамбалу.

Він замовкає, а я відпиваю ковток чаю.

— Все, закрили тему, — раптом видає Валера. — Завтра у нас важкий день. І сьогодні був не легший. Поцілунок на ніч й спати!

Перш ніж я заперечую, знову цілує мене. Не дуже напористо, але сильно. А потім стрімко виходить з кухні. Я ж так і сиджу, розгублено кліпаючи віями. Як його взагалі можна терпіти такого?