Глава 29 Валерій

Не встигаю спланувати сьогоднішній вечір, як Назар повідомляє про біду з Владиславою. Його помічниця нічого нормально не пояснила, але вистачило слів про Марійку, котру забрав той очманілий татусь.

Я аж закипів від злості. Якби директорка не була такою впертою, то поїхали б разом за дитиною та не було б проблем. Я відразу зрозумів, що її чоловік не дасть спокою: надто він себе любить та не упустить шансу підвищити свою самооцінку через приниження когось слабшого. Так вона ж зробила все, щоб я не мав бажання якось допомагати. Цілий день ігнорувала й робила вигляд, мов ми чужі!

— Друже, —зупиняє мене Назар на парковці неподалік кафе, де чекають дівчата. — Знаю, тебе бісять такі от татусі. Тільки ти видихни й порахуй до десяти.

— При чому тут це?

— Бачив би ти себе. Аж страшно дивитися.

— Не переживай, нікого не вб’ю, — кривлю усмішку та йду до входу. Хоча б залюбки когось вбив. А точніше, дамочку, котра надто багато на себе бере.

Та щойно бачу її, одразу ж мій запал вгасає. Така втомлена, засмучена, що ледь стримуюсь від обіймів. Мені болить через Марійку, але чомусь і Влада викликає болючі серцю почуття.

***

— Сиди, я повернуся з дитиною, — зупиняю машину біля потрібного під’їзду.

— Але…

— Годі тобі командувати! Зроби хоч раз так, як я прошу. Повір, гірше точно не буде.

Вона киває у відповідь. Аж легше стає: таки може бути жінкою без приколів “я все сама”.

— Я знав, що ти… — відчиняє двері цей недоотець й затикається на півслові.

— Звісно, знав, — відсуваю його вбік однією рукою.

— Ти не маєшь права от так вриватись. Зараз поліцію викличу! — лепече. — Ще відповіси за синець.

— Біжи матусі пожалійся, —шиплю. — Де Маруся?

— Та хто ти такий?

— Віддай дитину й позбудешся зайвих клопотів, — я хапаю його за шиворіт. — Обіцяю тобі великі проблеми!

— Я батько! Я маю права!

— Дядю Валеро? — чую тихенький голосок. — Я тут. Мене зачинили.

— Ах ти скотина! — відштовхую цього чоловіка та йду на голос дитини.

Не звертаючи уваги на його крики, підходжу до кімнати. Плечем навалююся на двері, й вони під натиском відчиняються. Марійка сидить в кутку й тремтить. Щойно бачить мене, одразу витирає щічки від сліз. Сильна дівчинка, як і її мама.

— Ти заберешь мене до мами? — одразу кидається в мої обійми.

— Звісно. Я спеціально сюди приїхав.

— Тато злий. Він забрав мене та зачинив тут.

— Нічого, він більше ніколи не зможе тебе образити, — гладжу її голівоньку.

— Нікуди вона не піде! Ти хто такий взагалі? — цей чудило знову опиняється поруч.

— Доню, ходи сюди. Скоро приїде мама, — протягує руку до дитини. Вона ж так впивається в мою шию, ледь не душить та стрімко хитає головою в знак заперечення.

— Заспокойся, бо я зараз тебе заспокою! — перехоплюю його руку та стискаю з усією силою. — Ти більше ніколи не підійдеш до дитини, тільки якщо Влада дозволить.

— А то що? — принишк він. — Вб’єш?

— Руки бруднити не хочу, але є дієвіші методи. Гадаю, ти не дурний, щоб навмисне знайомитися з ними.

Або слова, або мій вираз обличчя діють безвідмовно. Це непорозуміння, типу чоловік, робить крок у бік й намагається вивільнити свою руку з моєї.

— Повір, з моїми фінансовими можливостями, — прикрашаю фарби, — можна тебе й в тюрьму засадити, й на вулиці залишити бомжувати.

Так і знав, він звичайний боягуз, котрий тільки дітей та жінок вміє строїти. Ніяк не заперечує мені й більше не намагається щось тявкати. Тож я з Марійкою на руках безперешкодно покидаю цю квартиру.

Звісно, це тимчасова реакція й ще не раз він об’явиться. Але тепер Владислава з донькою буде під пильним контролем з мого боку. Принаймні, поки я не допоможу їй владнати питання з чоловіком.

Знаю, як важко жінці самій з дитиною, тому не можу залишити їх в біді.

— Вважай, що я тепер твій янгол охоронець, — шепочу ніжно на вушко Владиславі, щойно передаю дитину в її обійми. Вона, бідолашна, ледь стримує сльози, тримаючи доньку в обіймах. Навіть зараз хоче бути залізною бізнес-леді.