Я вся тремчу. Зараз відчуваю дезорієнтування та подавлення. Не розумію, як таке могло статися? Як Костя зміг перетворитися на монстра? У нас і раніше траплялися сварки, але він ніколи мене не ревнував та не влаштовував подібні сварки. Завжди здавалось, що йому абсолютно начхати на все, що відбувається навколо мене. А удару від нього взагалі не очікувала. Навіть уявити не могла, що він здатен так вчинити!

Притискаю до себе Маруську, яка теж налякана, хоч і не подає вигляду. Валерій керує автомобілем, час від часу стурбовано поглядаючи на нашу парочку. А мене мов заціпило. Навіть слова вимовити не можу. Десь в грудях зібрались грудкою ридання, але навіть їх випустити не можу. Немов заціпило. Опинилась між світами — теперішнім та майбутнім.

Отямлююсь, коли він паркується біля житлового масиву.

— Куди ти мене привіз? — питаю нарешті.

— Додому, авжеж, — відповідає просто.

— До себе? — дивуюсь.

— Ну, не в готель мені вас з малою везти! Ти бачиш, що вона налякана, та й ти також, відверто кажучи.

Не сперечаюсь відносно останніх заяв.

— Він ніколи такого не робив, — кажу нарешті. Ніби хочу виправдати Костю. — Приревнував… Хоча до самого приходила коханка.

— Прикольні у вас стосунки. Вільний шлюб? Прогресивні погляди? — чоловік відчиняє дверцята автомобіля та простягає руки Марусі. — Йди до мене, принцесо, віднесу тебе. Мама принцеси, сподіваюсь, може ходити?

— Та можу! — обурююсь. Переварюю все почуте щойно від нього. Ну так, зі сторони ми виглядаємо дивною сім'єю: я переспала з незнайомцем, а Костя водить коханок. Відчуваю гостре бажання виправдатися. — Я тоді з тобою поїхала лише тому, що дізналась про його зраду, — кажу в спину Валерію, слухняно крокуючи за ним.

Він не реагує. Я злюсь. Не можу його зрозуміти. То допомагає, з Маруською няньчиться, Костю б’є, то поводиться відсторонено.

А ще, будемо ночувати в його квартирі. Краще, й правда, в готель поїхала б. Варіант залишитися вдома я навіть не розглядаю. Хтозна, що Костя ще може вчинити. Навіть якщо виставити його за двері, він же може їх вибити. А Валерія поруч не буде, і мене вже ніхто не захистить. Кошмар!

Тим часом підіймаємось на потрібний поверх. Валера відчиняє двері квартири. Ловлю себе на думці, що він живе зовсім не так, як я собі уявляла. Узяти б, хоча б те, що кур’єр, на мою думку, живе скромніше.

— Квартира трикімнатна, — каже він. — Моя спальня он там, — вказує рукою на дальню кімнату. — Іншу можете зайняти ви, вона все одно зараз порожня.

Відчиняє перед нами двері. Вмикає світло. Дійсно, кімната виглядає нежилою. Ліжко акуратно застелене, шафа з невеликим шаром пилу на поличках. Все це відмічаю машинально, стаючи біля входу. Маруська ж одразу плюхається на ліжко і теж зацікавлено роздивляється навколо.

— Ну, ви тут влаштовуйтесь, — каже Валера. — А я піду вечерю приготую.

— Тебе часом не підмінили інопланетяни? — здивовано питаю я.

Вкотре шокована його поведінкою.

— Що за дурниці?! — усміхається, закочуючи очі. — Я, взагалі-то, дуже турботливий, але не з усіма. От для Марії мені хочеться зробити щось хороше. Що тут дивного?

— Для мене не хочеться? — думки вириваються назовні, не даючи змоги обдумати їх. Хочу нервово посміхнутися, але губа відзивається болем. Я кривлюсь.

— Хочеться, — відповідає Валера, помітивши мій вираз обличчя. — Зараз тобі лід принесу. Бо в понеділок прийдеш в офіс з синцем. Не вистачало, щоб колеги вирішили, що ми так ділили директорське крісло, що я тебе побив.

— Тобто, переживаєш про свою репутацію?

— Чесно сказати, у мене така репутація, що її вже нічим не зіпсуєш. Краще влаштовуйся, а не думай про всякі дурниці, — кидає він суворо та йде з кімнати. Здається, йому не надто сподобалося щось мені пояснювати.