Глава 19

Валерій 

Ще ніколи не відчував себе таким нікчемним. Зупинитися на півшляху — це нонсенс! Але й без цього просто ніяк. Влада повинна побачити, що мені потрібно щось інше, не тільки інтим. Я в цьому не профі, але беручи до уваги жіночу душу, то знаю, що вони люблять типу лицарів та рівномірний розвиток стосунків.

Роблю ставку на те, що вона таки прийде. Й не доведеться самостійно справлятися з божевільним бажанням. Я ж бачив, як чорнява піддавалася моїм пестощам. 

Пройшла година очікування й нічого не трапилося. 

Хоча на що я тільки сподівався? Вона не така! Ніколи не поступиться, хоч також буде страждати. 

Отже, змінюю тактику й залишаюсь осторонь. Ну, майже. Все одно, рано чи пізно, вона зізнається в своєму тяжінні до мене.

***

Зранку встаю раніше, щоб порадувати дівчат смачним сніданком з кав’ярні. Адже поки я не готовий вставати занадто рано, щоб щось приготувати. Також в нічній квіткарні придбав гарний букет лілій.

— Дякую, — здивовано дивиться на букет Влада.

— А мені що? — надуває губи малеча.

— Як же я міг забути про принцесу, ображаєш! — усміхаюся й дістаю з-за кутка м’яку іграшку зайця.

Всі щасливі та ситі покидаємо квартиру. Навіть поцілунок в щічку отримав від своєї залізної Леді! Але й його вистачило, щоб відчути приплив радості. Таки крига потроху тане.

— Гарного дня, — чорнява швидко покидає машину. 

Якби не термінові справи зупинив би її та попросив поцілунок. А так, доводиться тішитися фантазіями. Хоча трішки образливо. Відчуваю, що мною користуються. Завіз дитину, привіз на роботу… А в знак подяки — насолоджуйся, Валеро, солоденькими булочками в обтягуючій спідниці! Уф…

Направляюсь одразу в кімнату охорони. І хоч я займаю керівну посаду на фірмі, але отримую відмову.

— Без дозволу Владислава Захаровича я не маю права вам надати записи, — серйозно мовить начальник охорони.

Сперечатися байдуже. Тож, як би не супротивився, та доведеться підійматися на саму верхівку будівлі для зустрічі з генеральним.

— Звісно ти не розповіси нащо потрібен дозвіл на перегляд записів? — усміхається Захарович своєю дивною посмішкою. Наче лукавить, або бачить мене наскрізь.

— Повірте, нічого протизаконного.

— Добре, я зателефоную на охоронний пункт. Тільки натомість, — замислюється, а мене пробиває струмом. — Розкажи про свою роботу. 

— Можу надіслати детальний звіт, — язвлю. Сюсюкаться із ним не надто й хочеться.

— Досить буде розмови. Поки що.

Розумію, що тут я безсилий. Доводиться погоджуватися, щоб отримати дозвіл. Майже годину розводимо свійську бесіду. Аж нудить від його допитливості. 

— А як справи у Владислави Вікторівни? — в кінці мого монологу зачіпає болючу тему.

— У неї й запитайте.

— Отже, я так і знав…

— Що ви могли знати? — втрачаю терпіння.

— Все-таки вона вклала тебе на лопатки.

— Давайте не будемо! 

— Я тільки констатую факти…

— Які там факти?! — злюсь. — Це за мого бажання вона розслаблена й вільна в своїх діях. Лише захочу, то буде танцювати навколо мого пальця! Не вперше приборкував наївних дівиць!

— Ти такий впевнений?

— Тю! Раз плюнути! Тільки б захотів одразу б отримав віддану собачку.

Той тільки усміхається. Користуюся моментом та швидко виходжу з кабінету. Тільки в коридорі можу нормально дихати. В компанії генерального з’являється відчуття задухи, одразу не вистачає повітря. 

А ще й питання стосовно Влади. Яка його справа? Нехай сидить собі та мовчки чекає на заміну! 

Владислава

Кав'ярня за рогом нашої офісної будівлі маленька й затишна. На відміну від бару в холдингу, тут доволі мало моїх колег. За це ми з Юлькою її  любимо. 

— Це може бути якась підробка, — каже Юля, після довгої мовчанки. 

— Підробка? — зітхаю. — Підробка - це Валера! Фальшивий від маківки до кінчиків пальців! 

Мене всю аж трусить від думки про нього. 

— А з іншого боку, аб’юзери так і роблять, — раптом видає сенетенцію Юля. — З’являється в житті жінки у важкий момент, допомагає їй, а потім закохує в себе. З рештою, цим й користується.

— Я в нього не закохана! — відпиваю воду з лимоном. У мене, здається, скоро почнеться істерика. В грудях такий великий камінь, що вдихати повітря боляче. 

Екран телефону гасне, але я все ще дивлюсь туди. Там аудіозапис з анонімної пошти. “Навіщо я взагалі відкрила той файл?” А на записі розмова Валери та Мельника.

Про те, що буду покірна мов собачка. Що він мене приручив. 

Козел! Пару днів позалицявся, втерся в довіру мені й Марусі і тепер цим вихваляється. Боляче. Що ж, треба визнати, — чоловіки до мене притягуються всі, як один — засоби контрацепції.