Глава 10

Валерій

Завдяки спілкуванню з малою настрій вмить покращився. Я зміг відволіктися та на мить забути про дівчисько, котре сидить неподалік та робить вигляд, що працює. Тільки от я все одно відчуваю миловільні погляди її карих очей в наш бік. 

Все ж таки не витримую такої напруги. Якби не було добре в компанії дівчинки, але мені потрібно побути одному. Тому, під приводом роботи на комп’ютері. Навряд чи зможу зараз щось адекватно вивчити. Випроваджую дівчат в кафе.

Це божевілля якесь! Навіть на роботі немає мені спокою. Цифри пливуть, а в думках тільки наш поцілунок та її ніжні обійми. 

Якось вдається просидіти за комп’ютером до вечора. На мить починаю хвилюватися, що дівчат так довго немає. Гадав, що більше їх сьогодні не побачу. Маю ж попрощатися з Марусею та й додому їх підвезти. В нашої бізнес Леді немає авто — встиг дізнатися. 

— Твій пузик не луснув? — підходжу до малечі. Радію коли побачив їх на порозі.

— Чому? — сміється.

— Так довго навіть я не їм.

— А ми ще зайшли в ігровий центр. Ти підеш колись зі мною? — маленькі оченята наповнені надією.

— Я був би не проти.

— Мама тобі купила поїсти, — показує на пакет в руках Владислави.

— Так, звісно, — кладе на стіл. — Маруська обрала тобі особливе меню, — усміхається примруживши очі. 

Дивлюся на дитячий бокс. Здається, вона зробила це навмисно, щоб мене позлити. Хоча, нічого в цьому поганого не бачу. Дитина старалась.

— Дякую, — тріпочу ніжну щічку Марії.

Бачу, як директорка збирає дитячі іграшки та квапиться додому. Не втрачаю можливості надоумити дівчинку на поїздку в моєму авто. Не хочу, щоб вони самі їхали автобусом та й розтягнути час поруч з ними дуже захотілось. 

Їдемо мовчки. Дитина виснажена, тож майже відразу засинає. Я ж можу насолоджуватися смуглявим обличчям та темним, мов смола, шовковистим волоссям. Знову відчуваю приплив бажання. Здається, зараз ширинка розірветься під натиском. Надто тісно й не зручно. Немов збоченець поруч з нею! 

Щойно зупиняюся біля потрібного будинку Владислава квапиться вийти. Намагаюся трішки розігнати напругу жартівливими залицяннями. Але вона повністю ігнорує їх та  швидко покидає авто. 

Я ж, намагаюся перевести дихання. Кілька хвилин спостерігаю за під’їздом в який увійшла дівчина. Ноги ледь не несуть за ними. Дивне відчуття не полишає: чомусь хочеться ще побути поруч з ними. Напевно, залишаюся під враженням від маленької Марії.

Щойно вирішую їхати геть як бачу малечу. Певно, вийшли ще погуляти. Тільки помічаю, що дитина вся в сльозах й біжить зовсім одна. Реагую миттєво: вистрибую з автівки та прибігаю до Марії.

— Що трапилося? — притискаю міцно до себе, щоб якось заспокоїти.

Дитина захлинається сльозами та не може вимовити ні слова. Серце крається від таких подій. Погладжую шовковисте волосся й постійно промовляю заспокійливі слова:

— Все буде добре, дівчинко. Тебе ніхто не образить. Я не дозволю нікому! — пам’ятаю щось подібне завжди казала моя мама. Точно не стверджую, але здається, допомагало. — Тільки ти повинна мені розповісти, що трапилося, бо тоді я не зможу допомогти. 

— Мама там, — вказує тремтячою рукою в бік під’їзду. — Її тато ображає.

— Зрозуміло, — ледь стримую перший порив бігти на допомогу. Але ж не можу залишити дитину саму на вулиці. Відводжу дівчинку в машину та залишаю їй телефон, щоб поки подивилася мультики. Добре, що вона дуже розумна й гарно навчена, адже знає адресу.

— Я швидко, почекай нас з мамою, — запевняю її та стрімголов несусь у бік під’їзду. Не знаю, що там трапилось, але ладен вбити будь-якого чоловіка, котрий ображає жінку.

Добре, що квартира знаходиться на першому поверсі й двері не зачинені. Вбігаю в середину та бачу, як пузатий недомірок нависає над Владиславою тримаючи її за волосся. Мене аж розриває від злості. Зціплюю зуби й б’ю цього недочоловіка в плече. Наче б то легенько, але сили вистачило, щоб звалити його з ніг. Той піною заходиться та намагається щось мені сказати.

— Як ти? — допомагаю піднятися жінці. Її всю трясе, а на губі кривавий кровопідтік. — Ах ти ж падло! — знову замахуюся в це недорозуміння, котре немає сил піднятися та крехтить від кожного руху на підлозі. 

— Марія, — мене зупиняє рука директорки. 

— Все з нею добре, вона чекає на нас в моїй машині, — обіймаю її за плечі та допомогаю йти. Вмить, сурова бізнес Леді перетворилася в беззахисну дитину, котрій необхідне надійне плече поруч. Хочеться сильніше обійняти її, притиснути до грудей та не відпускати до тих пір, поки вона не відчує захист. Але стримую свої бажання, адже на нас чекає дитина в машині. 

Вирішую везти їх до себе. Не можу залишити дівчаток без нагляду. Після пережитого я повинен хоч якось допомогти.

Владислава
Я вся тремчу. Зараз відчуваю дезорієнтування та подавлення. Не розумію, як таке могло статися? Як Костя зміг перетворитися на монстра? У нас й раніше траплялися сварки, але він ніколи  мене не ревнував та не влаштовував подібні сварки. Завжди здавалось, що йому абсолютно начхати на все, що відбувається навколо мене. А удару від нього взагалі не очікувала. Навіть уявити не могла, що він здатен так вчинити!

Притискаю до себе Маруську, яка теж налякана, хоч і не подає виду. Валерій керує автомобілем, час від часу стурбовано поглядаючи на нашу парочку. А мене мов заціпило. Навіть слова вимовити не можу. Десь в грудях зібрались грудкою ридання, але навіть їх випустити не можу. Немов заціпило. Опинилась між світами — теперішнім та майбутнім.

Отямлююсь, коли він паркується біля житлового масиву. 

— Куди ти мене привіз? — питаю нарешті.

— Додому, авжеж, —  відповідає просто. 

— До себе? — дивуюсь.

— Ну не в готель мені вас з малою везти! Ти бачиш, що вона налякана, та й ти також, відверто кажучи.