Розділ 34. Зміна стратегії

— Обожнюю свій заміський будинок. Тут і дихається вільно, і думається легко, — чекаючи поки відчиняться автоматичні ворота, каже Радомир, кидаючи на мене багатозначні позирки. — І до речі, коханок я сюди не тягаю.

— Ого яка честь для мене. То видай мені бейдж «особливий візитер», — скорчивши йому смішну мармизу, вискакую з машини.

Двоповерховий котедж і справді доволі симпатичний, охайне подвір’я, ідеальні та досі зелені газончики, доглянуті декоративні рослини. Гарно, не причепишся. Хочеться зазирнути на задній двір, але Скеля веде мене до вхідних дверей.

Навіть не маю сумніву, що всередині будинок сподобається мені ще більше, бо я вже зрозуміла, що в Рада чудове почуття стилю та вишуканий смак від природи.

Та він не просто так мене сюди привіз. Певно хоче, аби я зацінила затишок та комфорт його гніздечка. Мабуть, сподівається, що мені захочеться лишитися, адже я ніколи не жила в достатку, не ніжилась в таких хоромах, не каталась на дорогих авто.

Та для мене весь цей шик ще не запорука щасливого життя. Є дещо, що не купиш за гроші. Можна, звісно, вдавати, але то не про мене. Довіра та повага зароджуються не одразу, кохання й поготів. А в купі це взагалі приходить не до всіх.

Те, що зараз відбувається між мною та Радом, це однозначно не любов. Це радше легка закоханість та шалена пристрасть. От її вдосталь. І саме вона спонукає жадати його уваги, дотиків та поцілунків. Через цю кляту пристрасть хочеться нарешті піддатися спокусі й отримати бажане задоволення… ставши коханкою. Гадаю, його коханкам не так вже й погано жилося, але я із принципу ніколи не буду однією з них. Тут або пан, або пропав.

— Ну що ж, зміями в хаті не пахне, — промовляю, роззирнувшись на всі боки. — Файно. Чудова оселя. Покажеш мені мою кімнату? — варто якнайскоріше сховатися від нього і спробувати заснути. Бо якщо він бодай ще раз мене поцілує… Я теж не залізна.

— Я покажу тобі все, а потім ми нашвидкуруч приготуємо вечерю. Хотіла сховатися від мене в кімнаті, бубочко? — бере мене за руку, міцно стиснувши мої пальці. — Боїшся власних бажань? Бери приклад з мене. Мене плющить, а я тобі стійко та чарівно посміхаюся.

Ох, Фімо, тільки не жартуй про його затісне серце або імпотенцію, бо він потягне тебе доводити протилежне.

— То ви ще й хвалько, пане Скеля. …Щось мені спекотно, — справді кидає в жар, але то все він винен.

Така близькість небезпечна. Коли чоловік, тримаючи тебе за руку, заводить тебе до своєї спальні… чомусь дихати стає дуже важко. Ліжко одразу магнетизує, думки в голові починають бродити, як молоде вино. І якщо спробувати присісти на це ліжко, аби оцінити матрац — то все, «фініта ля комедія», там ми і залишимося.

Тому зі спальні вискакую прожогом. А Рад лише спостерігає за мною та посміюється. Настрій у нього гарний, весело йому.

— Я так і знала, що на завершення нашої екскурсії ти притягнеш мене знайомитися зі своєю улюбленицею, — бурмочу, побачивши освітлений горизонтальний тераріум. Починаю задкувати і впираюся спиною в його широкі груди. — Раде, я пас. Ось я здалеку глянула і мені достатньо.  

— Чому ж ти така боягузка? Все тебе лякає: мої пропозиції, моя спальня, моя хатня тваринка, — нахиляючись, лоскоче своїм сміхом моє вухо.

А наступної секунди підхоплює мене і підносить ближче, щоби я як слід роздивилася цю помаранчеву з білими смужками «красуню» метр завдовжки. Чому він назвав її Катюшою? Нащо зміям взагалі давати імена?

Обіймаючи мене ззаду, Радомир ставить мене на підлогу, але не відпускає, все так само міцно притискає і… починає цілувати в шию.

А я, бляха, заклякла, обліплена мурашками. Тут зміюка мене через скло гіпнотизує, а позаду у Скелі злітає його стійкість, бо сідницями я дуже добре відчуваю його збудження.

Хай мені грець, але я майже на дев’яносто відсотків упевнена, що змія розуміє, що тут відбувається. Розуміє і ревнує до мене свого господаря. А якщо вночі воно вилізе зі свого скляного будиночка, знайде мене і задушить?  

— Раде, дівчата тобі колись відмовляли? — мій натягнутий тон змушує цього підступного чортяку припинити свої ніжні тортури.

— Таке іноді траплялося, — відказує хрипким голосом з ледь вловимим розчаруванням. Він вже зрозумів, що сьогодні йому нічого не обломиться. Навіть попри те, що він мені подобається і що його пестощі зводять мене з розуму.

— Я сама винна, що погодилася поїхати до тебе в гості. Клятви збуджених чоловіків нічого не варті. Треба було обрати готель, — шиплю замість зміюки і Радомир миттєво робить крок назад.

— Занотуй цей гіркий досвід для своїх майбутніх мемуарів, лялю, — важко зітхає. — Кара божа, а не дівчина. От любиш ти все ускладнювати, Фімо. …Гаразд, я тебе почув і зробив невтішні висновки. Більше я до тебе не доторкнуся. Навіть якщо проситимеш. Я хлопець тямущий, ні то й ні. Ходімо вечеряти, вмираю з голоду, — розвертається і йде на вихід.

Чи зачепив він мене своїми «невтішними висновками»? Аж ніяк!

— Мушу тебе попередити, що твої хитрощі не спрацюють! — вигукую, наздоганяючи його. — Типу я така: «о, він сказав, що не торкнеться навіть попри мої благання, то я його тепер із принципу змушу». Ні, я на це не куплюся, пане Скеля!

— Чудово, роби як знаєш, — недбало знизує плечима, відчиняючи холодильник. — Тунець чи шинка? Хочу зробити бутербродів, відкоркувати пляшечку вина та нарешті відпустити ці скажені дні. М-м-м… у мене ще є твердий сир. То що ти будеш із цих благородних смаколиків? — кидає на мене погляд через плече.

І те, як він на мене подивився… Не знаю, як йому це вдається, але мене знову прошило струмом від тім’ячка до п’ят.

— Мені все одно, — мотнувши головою, сідаю на високий кухонний табурет і спостерігаю за майже магічним процесом, бо для мене чоловік на кухні — це якесь диво-дивне. Він з такою любов’ю нарізає ту шинку і сир, відщипує гілочки петрушки та викладає шматочки помідорів, що я починаю трохи заздрити цим продуктам. Дивлячись на ці гарні чоловічі руки не можна не думати про його дотики. Здається, своїми принципами я сама себе загнала в пастку.