Розділ 33. Оголяти нерви

На березі нікого, лише ми удвох. Чутно, як тиха хвиля плескає по колоді, що поросла мохом, та десь неподалік перемовляються качки. Вода вже холодна, але її «шепіт» заспокоює.

— Ніколи не дозволяй обставинам чи недолугим людям змушувати тебе сумніватися у собі. Чуєш мене, бубочко? — Рад злегка тягне мене на себе і я горнуся до його широких грудей, бо відчуваю, що мені це зараз вкрай необхідно.

Навдивовижу, та саме в цих обіймах я черпаю силу. Але тривають вони не більше хвилини.

Скеля раптом бере моє обличчя в свої долоні і… цілує.

Трясця твою душу! В губи цілує чортяка така!

Але ж як солодко та гаряче виціловує, змушуючи мене захлинатися від цього ексклюзивного шаленства, тремтіти всім тілом та бажати продовження.

Всотую його пристрасть, піддаюся, радо відповідаю, чіпляючись за його плечі. Ноги не тримають, вся кров у голову вдарила. Тож однією рукою Радомир перехоплює мою потилицю, а іншою підтримує мою дупцю, аби я не грохнулася від надлишку відчуттів. А їх дійсно лавина, бо це найкращий, найяскравіший поцілунок у моєму житті! Рад цілується настільки вправно, що від цієї чуттєвості я ось-ось отримаю справжнісінький оргазм. Господи, це щось неймовірне…

— Фімо… прийом… Земля викликає Серафіму, — давши мені віддихатися, жартівливо промовляє через деякий час, бо мене понесло кудись у космос до зоряних пейзажів, я розчинилася там, серед зірок, під стукіт його серця. — Перепрошую, та я порушив обіцянку, але аніскілечки про це не шкодую. Бажання тебе поцілувати переслідує мене вже другий день поспіль.

— Мій благородний лицар вирішив мене втішити після неприємної розмови з мамцею? — відірвавшись від його грудей, скидаю голову, аби зазирнути в ці карі і чого брехати — красивезні очі. — Мене не треба жаліти, Раде, це принизливо.

— Яке ж ти нестерпне дівчисько. Поцілунок не був актом жалості. І ти це добре розумієш, просто тобі обов’язково треба вставити сардонічну шпичку, щоб приховати наскільки тобі сподобалось мене цілувати. Фімочко, я ж не вчора вилупився, приблизно я знаю хід твоїх думок. Коли ти вже припиниш комизитися і визнаєш, що стосунки зі мною не зіпсують тобі життя, а лише зроблять його більш різноманітним та насиченим? Я хочу повторення цих поцілунків, я хочу тебе у своїй спальні і бачити тебе на моїй кухні у моїй сорочці на голе тіло, босоногу та усміхнену, — пестить пучками пальців мою щоку.

Так хочеться йому вірити. До одуру, до болю в серці та тихого стогону хочеться сподіватися, що цей чоловік марить бажанням зв’язати зі мною своє життя через глибокі почуття.

Але ж ніхто про почуття і не говорить. Наразі пана турбує лише сексуальна складова наших відносин.

— А коли тобі чи мені набриднуть ці стосунки, моє життя лишиться таким самим насиченим та щасливим? Пропонуючи стати твоєю коханкою номер сорок два чи яка я там за рахунком, ти мені хоча б якісь особливі плюшки запропонуй, — так, я випробовую його нервову систему і цей чоловік явно не володіє янгольським терпінням. Бачу, як у Радомира сіпається ліве око, а його рука мимовільно тягнеться до моєї шиї.

— Хто казав про коханку? Я натякав на офіційний статус. Ти матимеш усе, що маю я. Як тобі такі плюшки, Серафімо? …І взагалі, як це я і раптом можу набриднути? Мармеладко, це неможливо, — вчасно вплітає жарт, бо серйозні розмови на цю тему мене лякають. До того ж є кілька моментів або причин чому ти, чарівнятко, мені не набриднеш.

— І звісно ж, ти мені ці причини не озвучиш? Принаймні не зараз? От ви хитрий жучара, пане Скеля. Хоча… заради такого феєричного почуття гумору — тобі можна багато чого пробачити. Навіть цей смачний поцілунок, — посміхаюсь, бо передбачаю його реакцію.

— О, господи, вона це визнала! — вигукує, хапаючись за серце. — Їй подобаються мої поцілунки! 

— Такий дорослий, а пустуєш, як хлопчисько, — хитаючи головою, вертаюся із ним до авто.

— Це виключно твоя заслуга, чарівнятко. Поруч з тобою я стаю шаленим та завзятим, як пацан. Але в юності я був дурним, пер до бажаного, не розбираючи дороги. Проте тепер я маю досвід та достатньо можливостей, щоб зробити жінку, яка відчайдушно опирається власним бажанням — своєю, — відчиняє мені дверцята, допомагаючи сісти. Ковзає по мені поглядом, в якому скачуть самонадіяні бісики. Ну губах, які нещодавно так фантастично мене пестили, застигла загадкова посмішка.

— Дійсно упевнений, що прорахував усі варіанти і тверезо оцінив свої шанси? — провокую, бо від недавно це дарує мені неабияке задоволення. Певно, оголяти нерв пана Скелі стане моїм хобі.

— Фімо, тобі не вдасться мене залякати чи посіяти сумніви. Але продовжуй вдавати опір, мене це підбадьорює, — зухвало підморгує і ми рушаємо далі.

Радомиру починають телефонувати з робочих питань і він вирішує усе віддалено, не відпускаючи керма в прямому та переносному значенні. Майстерно розрулює нагальні проблеми, віддає накази та вимагає надіслати йому звіти і копії документів. І в цьому процесі споглядання, як цей чоловік, суплячи брови, зважено приймає кожне рішення — мені подобається все! Починаючи з його міміки — до відчуття сили, якою він вібрує. Однозначно лідер, керівник, той, за ким підуть люди, той, кого слухаються, кого поважають і ненавидять за його успішність.

Спостерігаючи за ним — ще більше переконуюсь, що для ділового партнерства кращої кандидатури мені не знайти.

А щодо шлюбу… Це доволі пікантне та делікатне питання, тут мають домінувати трохи інші енергії. Вони вже вирують навколо мене, я їх відчуваю, але вони поки що дикі та неприборкані. Коли вони перестануть мене лякати, можливо, я над цим подумаю.

— Чарівнятко, ти ж не проти заскочити до мене додому? Вже доволі пізно. Усі важливі питання мені вдалося владнати по телефону. Повертатися в пентхаус і бачити сьогодні твою матір в мене бажання геть немає, як і немає бажання відпускати тебе до сестри твого, прости господи, юриста. Тож переночуєш у мене, а зранку кинемося в бій, — легко та невимушено кидає мені Радомир, вправно маскуючи під цією легкістю одноосібно прийняте рішення, яке вже затвердила його власна натура.