Розділ 32. Вагомі аргументи

— Привіт, котику. Я така засмучена, ти розбиваєш мені серце, — протяжно зітхає, вдаючи глибокий розпач. — Не дзвониш, не пишеш. Розумію, ти дуже-дуже зайнятий, заробляєш копійчину для нашого майбутнього щастя. Але на мої фоточки все ж таки міг би й зреагувати якось, я старалась, приймала пози, бо квітну лише для тебе, — натякає бідолашна, що Радомир залишив її нюдси без належної уваги. …Господи, мене зараз знудить.

— Аліно, коли я повернусь до Києва, ми з тобою серйозно поговоримо, — сухо кидає їй у відповідь Рад, і це явно насторожує мою мамцю.

— Розумію, коханий, ти нервуєш через акції. Обіцяю, я змушу ту малу засранку підписати папери. У мене є для неї кілька вагомих аргументів, приберегла їх наостанок. Тож вважай, що «Велес Груп» вже в твоїх сильних руках. Чекаю на тебе з превеликим нетерпінням. Цілую тебе в губи, опускаюся нижче… — Рад роздратовано скидає дзвінок.

— Тю, взяв і відключився, не дав мені дослухати, до чого вона там спуститься. Отже, у цього стерва ще є кілька аргументів, — мені аж в грудях пече через те, що моя рідна матір ставиться до мене, як до якоїсь нікчеми. І саме цієї миті починає дзвонити вже мій телефон. — Аліна вирішила не відкладати розмову на потім. Теж сиди тихенько, — вмикаю гучний зв’язок. — Давно не чулися.  

— Бо якби моя донечка відповідала на мої дзвінки, чулися б частіше, — ця артистка починає плакати в слухавку. — Фімо, мені вже сорок років…

— Сорок один, якщо бути точною.

— Не перебивай матір. Чого ти до мене така зла? Адже я тобі життя подарувала…

— А могла б просто ковтнути, скористатися презервативом чи зробити аборт. Я розумію, наскільки мені пощастило, — не шкодую її почуттів, бо знаю, що все це гра, до того ж не дуже переконлива.

— Доню, я стільки років страждала, поневірялася, шукаючи своє щастя. В наш час це непросто, гідних чоловіків лишилося мало…

— А заможних і гідних ще менше. Погоджуюсь, це катастрофа світового масштабу, — знову не даю їй закінчити речення.

І Аліна вже не схлипує, а ридма ридає, надривається. Боже, та за нею театральна сцена плаче:

— І от коли… я нарешті ухопила свій останній шанс, ти хочеш… знищити власну матір, лишити мене радості та можливості відчути себе бажаною жінкою. За що ти так зі мною, Фімо? Але ж ти не лише мене примушуєш страждати. Нашу любу бабусю ти теж прирікаєш на злидні. А могла б отримати солідні гроші й забезпечити бабусі спокійну старість. Ти думаєш лише про себе. Шкодую, що залишила тебе на бабусю, бо вона виховала з тебе якусь егоїстку…

— Дійсно, треба було віддати мене до дитячого будинка, довбана ти лицемірка! Годі скиглити та ламати комедію! Ти не отримаєш свого відсотка від продажу акцій! Взагалі ні копійки не получиш, тому що ти ніяким боком до мого спадку, мамо! — гарчу на неї, бо дістала вже.

— Гадаєш, ухопила Бога за бороду, засранка мала? Я поговорю з Радомиром, він до мене дослухається, і він зробить так, що ти теж дулю з маслом отримаєш! Все, Серафімо, ти мене розізлила! Тобі пропонували хороші гроші, але через свою впертість ти тепер лишишся ні з чим! Голодранкою! Абсолютним нулем! Можеш вертатися в той Мухосранськ і жити своє сіре безрадісне життя! — кидає слухавку, а я з пересердя жбурляю телефон на заднє сидіння.

— У твоєї нареченої закінчилися аргументи! — видихаю, і злість в мені аж булькає.

Скеля відказує не одразу, певно чекає поки я хоча б трохи вгамуюся.

— Серафімо, мені справді страшенно шкода, що тобі дісталася така горе-мати. Але тим не менш я навіть вдячний їй за те, що вона народила таку хорошу дівчину, як ти, — обережно та зважено промовляє Рад, кладе слова наче ступає по мінному полю.

— З чого ти взяв, що я хороша?

— Я це знаю, бо розбираюся в людях, — відповідає спокійно, на відміну від мене.

— Ні, я вперта, недовірлива, зла, дістаю тебе ядучими шпичками. Така ж легковажна, як і вона, бо бездумно фліртую з чоловіком, який мені ніхто! Використовую твою хіть на свою користь! І після цього ти будеш стверджувати, що я хороша? — пропалюю його своїм поглядом, в якому насправді образи більше, ніж злості.

— Так, — впевнено киває Радомир, скидає швидкість та звертає на узбіччя. — Ходімо, подихаєш, тобі це потрібно.

Поруч якесь село, біля дороги кілька літніх жінок торгують запашними яблуками, помаранчевими гарбузами-гітарами та кучерявою зеленню. Радомир щось купляє у кожної з них: взяв великий гарбуз, два пучки кропу та пів відра яблук.

Я лише здивовано спостерігаю, як він приязно із ними вітається, жартує, вони у відповідь сміються та нахвалюють свій товар.

Нащо йому той гарбуз? Чи це ще одна демонстрація щедрості, щоб я побачила, який він офігенний?

Кладе все це до багажника, бере одне рум’яне яблуко, обтирає його об свою кофту й простягає мені. В його карих очах стільки тепла та щирості, що я ось-ось розревуся. Невже мені хочеться аби мене пожаліли?

— Дякую, що не гарбуз, — беру яблуко й кусаю, аж бризки соку летять на всі боки. І це відволікає від бажання рюмсати, ображаючись на ту дурепу. — Смачне. Нащо тобі стільки?

— Щось приготую. Давно не смакував домашніми пиріжками з яблуками. А з гарбуза кашу зварю, може ще й на крем-суп вистачить.   

З трудом ковтаю шматок яблука і завмираю, намагаючись зрозуміти він це серйозно чи може знову жартує?

— Тільки не кажи мені, що Радомир Скеля вміє готувати?

— Фімо-Фімо… А чому ти вважаєш це нереальним? — загадково посміхається. — Я вмію готувати, але роблю це у виняткових випадках. Ходімо, прогуляємось, тут поруч є річка, — бере мене за руку і мені стає так добре від цього дотику…

Трясця, невже я все-таки закохалася?!