Розділ 30. Все станеться на моїх умовах

Я так стійко протистояла спокусі, наполягала, аби він мене не торкався та тримав дистанцію, але зараз мені до нестями потрібні міцні обійми.

Я так розчарована ставленням Марини до вчинків її хлопця. Таке враження, що її мозок задля самозбереження відключив функції критичного мислення, тому блокує в її голові думки про цю ситуацію.

Я б ніколи та нізащо не пробачила насилля. Я б ніколи такого не допустила.

Почуваюся безсилою проти її дурного «кохання», безпорадною ідіоткою, яка навіть зі своїм життя розібратися не може.

Є надія, що заспокійливе перестане діяти і в голові Марини хоча б якось проясниться. А ще я написала Даніку, попросила його наглядати за Маринкою. Він відписав одразу, пообіцяв, що навідуватиме її щодня.

Але обійматися я волію саме зі Скелею, бо дивним чином черпаю з нього силу та впевненість. В нього такі широкі груди і такі сталеві м’язи, та притискатися до них все одно приємно.

Ніколи йому не розкажу, що мене заспокоює його запах.

От би мати в себе якусь його річ, щоби нюхати для заспокоєння.

…Господи, Фімо, про що ти, трясця, думаєш?!

— Круто ось так обійматися. Я вже й забув, як це приємно, — шепоче Радомир, звабливо торкаючись губами моєї скроні. Впевнена, він робить це навмисно. Цей шепіт і доторк м’яких губ вивільняють з мене лавину мурашок, що щільно обліплюють мою шкіру. Тріпочу метеликом, судомно зітхаю, намагаючись впоратися з цими відчуттями та бажаннями.

В хвилину слабкості так хочеться втіхи від цих сильних рук…

— Їдьмо, — відштовхуюсь від нього і Рад розчіплює руки, окинувши мене занепокоєним поглядом. Але чомусь промовчав, хоча в тих сірих очах мерехтіла ціла купа несказаних слів.

Стриманий у своїй задумливості відчиняє мені дверцята. Пасок безпеки, як на зло, знову заклинило. Але в його руках все працює. Клацнувши засувкою, не поспішає відсовуватися від мене, навпаки, нахилившись трохи ближче, веде кінчиком свого носа по моїй щоці.

— Сонечко, мушу озвучити одне питання. А що матиму я в обмін на мою допомогу та підтримку? Твоєї щирої подяки та поцілунку в щічку мені буде недостатньо. Ти знаєш, чого я хочу, — злегка відсторонюється та пильно дивиться мені в очі, пришпиливши мене цим поглядом до сидіння.

— Так… я не забула. Ти завжди отримуєш те, що хочеш. А хочеш ти володіти компанією «Велес Груп» і… мною… — останнє слово видихаю ледь чутно через брак кисню. Його шалена харизма витіснила усе повітря і зараз між нами вібрує лише концентрована пристрасть, яка може вибухнути будь-якої миті. — Раде… — через нерви гарячково зминаю зубами свою нижню губу, чим ще дужче привертаю увагу його потемнілого погляду. — Сексом ми лише все зруйнуємо, він нас спустошить і це вже буде не ділове партнерство.

— Хіба? У мене щодо цього геть інша думка. В тому, як я бачу нашу ситуацію, все чудово вимальовується. Я би навіть сказав — ідеально. Давно мені так не щастило. …Бубочко, боїшся, що я тебе зараз поцілую? — між нами лишились міліметри, тому він шепоче майже мені в губи.

— Т-т-т-а-к, — я наче пронизана струмом, ще трохи і я, мабуть, знепритомнію. Бо насправді жадаю цього поцілунку, аж скаженію від цього бажання, яке водночас намагаюсь щосили стримати.

Якщо піддатися — все буде так, як захоче він. І де гарантія, що Скеля не викине мене, награвшись?

Ні, все має бути по-моєму, на моїх умовах.

— Якщо поцілую, то потім не зможу зупинитися аж поки… А нам же ще їхати шість годин, — продовжує він пестити мене своїм голосом та зголоднілим поглядом. — Та й не місце тут для першого поцілунку. Але він неодмінно станеться, Серафімо. Ти це знаєш, бо ще ніколи так не хотіла чоловіка. Адже я правий?        

Не відповідаю. Тут вже не збрешеш. Він бачить… він знає.

— Скажу дещо, аби ти подумала. Фімо, я не хочу, щоб ти сприймала мене як хтивого козла, якого турбують лише первісні потреби. Ти така дівчина, принаймні для мене, яку не лише в ліжку хочеться пестити, а ще й проводити разом час, спілкуватися, мати спільні довгострокові плани. Розумієш, про що я?

— Розумію, — киваю, судомно ковтнувши. — Та сказати можна будь-що, язик… він же без кісток. Я недовіряю чоловікам, Раде…

— Неправда, мені ти довіряєш трохи більше, — торкнувшись подушечкою свого великого пальця моєї губи, відсторонюється. — І я стану тим єдиним, кому ти захочеш довірити всю себе. От побачиш! — штовхає мої дверцята і вертається на водійське місце із загадковою посмішкою на вустах. — То що, мармеладко, сюди їхали весело, назад помчимо смурними чи все ж таки розважимося? — кидає, рушаючи з місця.

— Як саме? — питаю з обережністю, нарешті вдихнувши на повні груди.

— Продовжимо розпитувати одне одного. Я ще багато чого про тебе не знаю. Хочу знати все про свою фатальну жінку.

Ох, невже ми повертаємось до формату моїх улюблених іронічних дуелей? Обожнюю це палке словесне протистояння… із ним.

— Хм… то я для тебе фатальна? Типу довимахувався — отримай розплату? Мені подобається. Як і твоя ідея продовжити ставити питання, бо я теж ще не можу сказати, що добре тебе знаю, — криза збудження минула, посміхаюсь, думаючи про наступне питання. — Отже, пане Скеля, ви весь такий сильний та м’язистий, певно займаєтесь спортом чи упахувалися в тренажерці, працюючи над своїм ідеальним фасадом? Відповіді: я таким народився або накачався в ліжку з жінками — не приймаються.