Розділ 29. Радомир. Це вона обрала мене

— Марин, Марисю… — Фіма обережно чіпає подругу за плече і та одразу розплющує свої великі карі очі, збіса сумні та розгублені. — Привіт, як ти моя хороша?

— Я в нормі, просто трохи сонна, — бурмоче та.

— Хочу тебе з деким познайомити.  Це… — Серафіма кидає на мене критичний погляд, наче контрольний постріл. — Це Радомир, мій хороший знайомий. Він пропонує допомогу: гарного адвоката, охорону, лікування в столиці. Їдьмо з нами до Києва, я буду поруч, постійно бачитимемося. Вирішувати треба сьогодні, а краще зараз. Зі мною трапилася одна історія… пізніше розповім тобі подробиці, але я мушу повертатися до Києва і я не хочу тебе тут кидати.

— Подружко, не хвилюйся за мене, все буде добре. Вовчик трохи посидить у буцегарні, отямиться і більше так не вчинятиме, — Марина намагається посміхнутися розбитими губами.

Тендітна, чорнява, гарна дівка, але з головою біда. Той покидьок вибив з неї всю самоповагу, волю та здатність адекватно мислити.

Я передбачав щось подібне.

Почувши її слова, Фіма перелякано відсахнулася. Не може повірити, що подруга здатна пробачити тому монстру усі ті знущання.

— Маринко, що ти таке верзеш?  

— Відчуваю, що маю втрутитися, — в мене уривається терпець, я не дозволю цій ситуації спаскудити мої плани. Мені шкода дівчину, я їй співчуваю, але допомога має бути раціональною, без самопожертв зі сторони того, хто рятує. — Здрастуй, Марино. Власне я тому й прийшов, бо хтось має розкрити тобі очі. Фіму ти не чуєш, то послухай людину, яка бачить цю ситуацію з боку. Буду жорстким, тож заздалегідь вибачаюсь. Хлопець, якого ти нібито кохаєш, насправді безхребетне бездушне чмо з низькою самооцінкою, боягузливий вилупок, який відчуває задоволення, лупцюючи того, хто слабший за нього. Такі хлопці не знають, що таке кохання, ними керують первісні інстинкти і вище цієї планки вони вже ніколи не стрибнуть. Якщо ти відмовишся від своїх свідчень — ти одразу підпишеш собі вирок. Бо коли він вийде — він не забуде «чарівної атмосфери» буцегарні, куди, на його думку, його кинули через тебе. Тому він битиме тебе ще дужче, частіше і навіть без причини. Бути заарештованим — для нього це приниження, про яке дізналися всі, а отже, знову ж таки на його думку, тебе треба за це покарати. І одного разу він просто тебе вб’є. І, можливо, навіть після такого знову відмажеться. Скаже, наприклад, що ти впала. А потім він знайде собі нову жертву і теж її лупцюватиме, бо така вже він потвора. Пробачаючи його, ти свідомо підтримуєш насилля над усіма жертвами аб’юзу. Скажи, Марино, ти так і хочеш лишитися некоханою, нещасною, травмованою, самотньою і наостанок… мертвою?  

— Ви не розумієте, — промовляє вона мало не плачучи. — В дитинстві Вовчика сильно бив вітчим, тому він такий психований. Але Володька вміє кохати… він буває різним і добрим також.

— Вибач, Марино, але зараз я не бачу перед собою дівчини, яку чоловік кохає та дбає про неї. На жаль, не всіх можна врятувати. Я все ж таки зв’яжусь з адвокатом та найму охоронців. Якийсь час ти будеш в безпеці. Надумаєш їхати до Києва — тебе без проблем перевезуть. Фімо, даю тобі пів години, — перехоплюю засмучений погляд моєї скалки. — Чекатиму в коридорі. Потім ми мусимо їхати. І ще… починаю думати, що ідея твого колишнього не така вже й погана.  

Все зробив, як і обіцяв. Подзвонив своєму адвокату, стисло описав йому ситуацію, запросив хлопців з місцевого охоронного агентства. Навіть встигнув переговорити з лікарем на той випадок, якщо Марина надумає їхати до Києва. Я дав Серафімі час поговорити з подругою наодинці і, бляха, рішуче налаштований забрати її із собою.

За пів години вона таки виходить з палати, обличчя заплакане, нещасне. Підходить ближче, дивиться на мене і мовчить. Наче хоче щось сказати, але не наважується.

— Перш, ніж ти почнеш верзти про високу мораль, дружню любов та самопожертву, хочу спитати, а хто пожаліє тебе, Фімо? Ми можемо оформити продаж акцій прямо тут, але ти так і залишишся у цьому маленькому містечку… ніким, — промовляю, граючи жовнами. Нерви здають. Ненавиджу, коли все йде наперекір моїм планам.

— Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати, — шморгає носом. — Дай мені слово.

— Знову в чомусь заприсягнутися? — їй Богу зараз зірвусь. Що вона вже знову вигадала?

— Пообіцяй, що допоможеш, підтримаєш і не обманеш? — зазирає не в очі, а в душу, грається моїм серцем, як кошеня клубочком. Жінки володіють особливим видом бойового мистецтва — беззахисною ніжністю. Щоправда, нею треба вміти користуватися. Думаю, їм дістався такий бонус від природи, вони підсвідомо маніпулюють сильною статтю і отримують своє як так і треба. Чоловіки ведуться, якщо вони дійсно чоловіки. Захищають, допомагають, не помічаючи, що вона вже повністю тобою володіє. Дехто з чоловіків потім шкодує, дехто бачить в цьому своє щастя.   

— Тобто якщо я тобі це пообіцяю, ти поїдеш зі мною до Києва? — уточнюю, напружено примружившись.  

— Так, — упевнено киває. — Марина обіцяла подумати щодо всього. Просила мене не сидіти біля неї. Тож я готова ризикнути.

— Добре. Я обіцяю бути на твоєму боці, Серафімо, — власницьки та рвучко пригортаю її до себе. Що я не можу втішити засмучену дівчину? Тим паче вона не робить спроб звільнитися, тож притискаю ще міцніше.

Я попався на беззахисну ніжність сильної та розумної жінки.

Цікаво, це я обрав її чи вона мене?

Отже, Фімо, ми повертаємось і для нас з тобою починається нова сторінка нашої історії.