Розділ 27. Іноді проблеми варто передбачати

Ледь проковтнула, бо від несподіванки шматок млинця застряг у горлі.

І тільки після цього повільно повертаю голову в бік Данила… Даніка. От якого греця він підійшов? Адже бачить, що я не сама. Он у Радомира брови вмить зійшлися в одну волохату смугу обурення. Хоча взагалі-то Скеля не має жодного права мене ревнувати, він мені ніхто.  

— Вибач, Сімо, що потурбував, та чутки в нашому місті швидко розповзаються, — карі очі, які я раніше так любила цілувати, сповнені смутку. — Мені страшенно шкода, що з Мариною таке сталося.

Радомир виразно відкашлюється, Данік кидає на нього косі позирки. Певно я маю їх познайомити. От дідько!

— Радомир — Данило, Данило — Радомир, мій… майбутній вітчим, — після цих моїх слів очі в мого «вітчима» перетворилися на дві крижані щілини, а от Данік помітно розслабився.

— Почуваюся трохи винною, що не змогла її переконати піти від того покидька раніше. Дуже сподіваюсь, що тепер його посадять років на десять, — після нашого розставання це наша перша розмова з Даніком, аж не віриться, що минуло вже вісім місяців.

— Не факт. Її збираються переконати спростувати свідчення і подати це як невдалу сексуальну розвагу. Адже ти в курсі, хто такий Вовчик Щур. В нього всюди є другани, які за нього впишуться, а він їм потім тачку чи мотик безкоштовно відремонтує. А за Маринку нема кому заступитися…

— А от і ні! — ох, мене аж шматує зсередини через таку несправедливість. — Я свою подругу у біді не кину! Я переконаю її цього не робити! Найму адвоката!

— Просто, щоб ти не хвилювалась… якщо Щура все ж таки відпустять… з ним може статися… дещо погане, справедливе і несумісне з життям, — от ненормальний, натякає мені в присутності чужої людини, що збирається прибити того виродка.

— Будь ласка, заверніть нам із собою, — тим часом Радік звертається до офіціанта. — Фімо, це, звісно, болюча тема, але у нас обмаль часу. Ходімо, — рішуче підводиться, підхоплює мене під лікоть, змушуючи встати з-за столика. — Мені є що тобі сказати, але не тут.

— Даніку, не роби дурниць, як ти це вмієш. Бувай… — тільки й встигаю кинути на прощання колишньому, бо Скеля вперто тягне мене на вихід.

— Рад був побачити, Сімо! — летить мені вслід просочений ностальгією голос. Цілком імовірно Данік досі шкодує щодо нашого розставання і, можливо, досі має до мене якісь почуття. Я не кажу, що це якесь шалене кохання, ні. Але сліди нашої близькості ще не зовсім захололи.  

— Чоловіче, куди ти мене тягнеш? Яка муха тебе вкусила? Я заледве встигаю переставляти ноги! — обурено бубоню, а Скеля тим часом вільною рукою відчиняє машину й швиденько підсаджує мене на пасажирське сидіння. Зустріч з моїм колишнім його однозначно роздраконила ще й поснідати нормально не вийшло.

— Кажи, яка в бабусі адреса, — цідить крізь зуби, рушаючи з місця.

— Радомире, ти на мене від самого пробудження сердишся, — видихаю, назвавши адресу.

— Що ж поробиш, гороскоп в мене сьогодні такий, символ дня — труба, — кидає сардонічно й сопе. — Ти досі кохаєш цього бритоголового хлопчика зі щенячими очима?  

— Даніка? Ні, ті стосунки для мене вже перетліли. А тебе якого біса зачепило? — задиристо пирхаю.

— Він так на тебе дивився… наче досі вважає своєю. Капець, чому сказала, що я твій «майбутній вітчим»?

— Бо на даний момент такий в тебе статус, — знизуючи плечима, стараюся не посміхатися, але це дуже важко, бо Радік так смішно психує. А все тому, що він чомусь розгублений. Хотіла б я знати чому саме цей підступний чортяка не може дати собі раду.

— Зараз заскочимо до твоєї бабусі, а потім поїдемо до Марини, я спробую з нею поговорити. Можливо, сторонню людину вона краще послухає. Запропоную їй цілодобову охорону та юридичний супровід. Може це надасть їй більшої впевненості, аби засадити того покидька. Та я не можу дозволити тобі залишитися, Фімо. Змагання за «Велес Груп» набирає обертів, конкуренти намагатимуться вийти на тебе особисто, тож тут ти будеш в небезпеці. Це зрозуміло? — грає жовнами, гіпнотизуючи мене поглядом на світлофорі.

— Що буде, коли ми повернемося до Києва? — до речі, я ще не вирішила, чи коритимуся його рішенням. Якщо вважатиму за потрібне залишитися — так і зроблю. Не потягне ж він мене в машину силоміць.

— Побачимо, що буде далі. Іноді проблеми варто передбачати, а іноді їх доводиться розгрібати в міру надходження, — зривається за секунду до того, як спалахує зелений. Нервує. І з його відповіді все одно нічого не зрозуміло.           

— Бабусю! — радісно вигукую, щойно вона відчинила нам двері. Кидаюся обіймати, розціловую в щічки мою здивовану роднульку.

— Фімочко, звідки ти звалилася? Оце зробила бабі сюрприз. Думала, ти в Києві. Хоч би попередила, я б чогось смачненького приготувала.

— Ба, ми ненадовго. Взагалі-то ми тут через Маринку.  

— Хто такі ми? — пильно вдивляється в Радомира, мабуть, намагається промацати його своїм даром.

— Знайомся, це Радомир Скеля, наречений Аліни, твоєї бідової дочки.

— Аліни? — перепитуючи, щиро дивується бабуся, спочатку просканувавши Радіка, тепер от на мене дивиться, хитро примружившись.  

— Гарний, еге ж? Моя мамця в захваті, що урвала собі такого кавалера! — закортіло його вкусити, не змогла втриматися.

— Радий познайомитися та навряд чи ви станете моєю тещею, Ніна Петрівно. Нічого у мене з вашою Аліною не склалося. …Маю вам сказати, що ваша онука ще те шалопутне дівчисько. А ще їй треба поснідати, — висікаючи іскри очима, Радомир сує мені в руки млинці, які нам спакували із собою. — У тебе талант зривати мені дах, — додає пошепки.

Бабуся у мене дуже тактовна людина, вона не лізе в очі з провокативними питаннями, не переступає кордони особистого. Хоча їй напевно цікаво, що Радомир робить тут зі мною. Втім вона уважно спостерігає, розпитуючи, як я влаштувалася, що надумала робити з навчанням і як ми можемо допомогти Марині. Поки я збирала деякі речі вона й Скелю трохи розпитала про те, чим він займається. Повз її увагу не проскочив жоден погляд, жодне багатозначне зітхання та намагання приховати недоречні емоції. Бабуся не питає мене про батьківський спадок чи про мої стосунки з матір’ю. Вона якось дивно посміхається, здебільшого поглядаючи на Радомира.