Розділ 26. Скелезалежність

Ну, з одного боку ніяково та смішно. З іншого… непокоїть те, як мене до нього тягне, навіть підсвідомо.

Ось і зараз дивлюся на нього — гарний зараза. І цей його магнетизм в купі з непростим характером змушує про нього думати, хотіти йому подобатися.

Адже Радомир Скеля приховує в собі саме ті якості, що нестримно ваблять жінок. Емоційно зрілий красень, який не цурається відповідальності, який вміє розрулювати проблеми, вміє заробляти та оточувати комфортом, а ще смішити, бісити для профілактики та смачно цілуватися. Щодо вміння цілуватися це мій здогад. Гадаю, якщо він так вправно махає сокирою — то що там ті дахозносні поцілунки освоїти. Тим паче язик в нього підвішений правильно, як починає щось казати — не заткнеш і не перебалакаєш. А ще цей чортяка страшенно розумний, а для мене розум та чоловіча ініціативність завжди були критеріями сексуальності. Не запах вишуканих чоловічих парфумів, не вміння носити краватку та коштовні запонки і навіть не голос, хоча оксамитовий баритон Радомира це десять з десяти.

І враховуючи це все, можна зробити висновок, що такого чоловіка насправді втримати дуже важко. Він прагнутиме підкоряти нові бізнес-горизонти, коло його спілкування завжди буде широким, а отже біля нього буде багато жінок та спокус.

Хіба що він когось шалено покохає і спробує створити родину, тоді є імовірність, що цей чоловік зможе переглянути свої пріоритети. Але навряд Радомир Скеля хоче закохатися знову, один раз він вже обпікся.

В мої плани теж кохання не входить, тому треба щосили протистояти цьому божевільному тяжінню.      

— Ходімо снідати, мармеладко. Загасимо стреси кавою, — промовляє, одягнувшись. Якісь інші джинси та полувер прикольного кольору — м’ятного. Стильний хлопець, йо-ма-йо!

— А чому не одразу до бабусі? — треба й собі щось веселеньке напнути, хоч якось підняти настрій після вчорашнього трешу.

Хапаю сумку, біжу до ванної і вже звідти чую його пояснення:

— Сильно сумніваюсь, що у твоєї бабусі є смачна кава. Без образ, та мої гурманські рецептори складно задовільнити. До того ж, нащо об’їдати стареньку? Краще ми підемо до неї вже з гостинцями. Хочу спокійно поснідати без цього відчуття голок, коли тебе оцінюють та роблять висновки.

— Раде, ти переймаєшся через те, що про тебе подумає моя бабуся? — я навіть із ванної вийшла, аби побачити вираз його очей.

— Якщо ти зараз же не одінеш щось на ноги — я за себе не відповідаю! — кидає він мені, змірявши на мої голі ноги доволі красномовним поглядом. — За кого ти мене маєш, лялечко? Досі вважаєш мене імпотентом? — ти диви, як завівся. На мені білизна та футболка. Я ж не гола вискочила. — Твої провокації, Фімо, палять мою нервову систему, якщо казати прямим текстом.

— Ти завжди такий нервовий без кофеїну? — цього разу виходжу повністю одягненою. У мене теж є гарні джинсики зі стразіками. Моя дупця в них просто вогонь! Зверху на футболку накинула котоновий піджачок, взула кроси, повісила сумочку через голову і чекаю його реакції, тобто відповіді.

— Ні, це не через дефіцит кофеїну. Причина моєї істерики зовсім інша, — дражливо кривить свій писок.

— Хоч би сказав щось приємне, якийсь комплімент. Пане Скеля, адже ви вмієте їздити по жіночих вухах, мені це зараз не завадить.

— Усі мої компліменти, пані Серафімо, на тлі моїх бажань звучатимуть вульгарно, — хмикає Радомир. — Боюсь, я щось таке бовкну, а потім тебе не дожену. Мене штирить, щоб ти там на себе не напнула. Бо не в фасаді справа.

— А в чому ж тоді? — вже починаю серйозно замислюватися, що станеться, коли я реально перегну.

— В твоєму бісовому характері, Фімо! 

— Ясно. Отже я тебе дратую, — на відміну від нього, промовляю зі спокійною фатальністю.

— Ні, лялю, не так! Годі вдавати, що ти не розумієш! — відчайдушно гарчить. — Ходімо, поки мій самоконтроль тримається на чесному слові!

Звісно, я здогадуюсь, на що він натякає. Містер Нестерпність хотів би затягнути мене в ліжко, ранковий секс став би цілющим бальзамом для його знесилених нервів. Але інтим зі мною йому не світить і не лише через обіцянку тримати свої руки при собі.

Я вважаю, що близькість тільки усе погіршить.

Тож мушу тримати оборону, визначаючись зі своїми планами на найближче майбутнє. Зараз, наприклад, гостро стоїть питання позбутися спадку чи все ж таки спробувати розірватися та встигнути всюди?

Сидимо в кав’ярні, чекаємо замовлення, по черзі заглядаючи в свої телефони. Радомиру хтось пише, у мене висять непрочитані повідомлення від мамці та Тимофія. Зараз взагалі не до них, тому не відкриваю, аби не додавати собі зайвих проблем.

— Треба зателефонувати до лікарні, — наше п’ятихвилинне мовчання здається мені вічністю.

— Я вже дзвонив. Сказали, що твоя подруга на заспокійливих, тому вона поки що досі спить, — відказує, не відриваючи очей від екрану. І мене це бісить. Його мега серйозний відсторонений вираз обличчя та відсутність потреби дивитися на мене.

Наші із ним іронічні спічі стали моєю дозою ендорфінів, необхідним задоволенням, яке, тим не менш, дарувало мені безцінне почуття безпеки. Адже Радомир у гарному гуморі — це щось із чимось. Тому я одразу чутливо реагую на зміну його настрою.

Підсіла на кайфове спілкування чи це перші прояви забороненої скелезалежності?

Навіть не очікувала, що у цьому закладі подають настільки гарно оформлені та смачнючі сніданки. Певно тому, що ніколи тут не була, попри те, що це моє рідне місто. Радомир замовив собі омлет по-мисливські, я млинці з сиром. Ну й, звісно, по горнятку чорної кави.

— М-м-м… виглядає апетитно, — Рад встромляє виделку в омлет, різко скинувши на мене свої сірі очі. — Звісно, не так апетитно, як дехто.

— Ти диви, хтось відірвався від свого телефона, — промовляю майже ревниво. — Робота спокою не дає чи моя мамця тероризує? — Справи, сонце. Кляті справи. Вчора я на них забив, сьогодні вони мене наздоганяють. Ввечері мушу бути в Києві, тож треба встигнути все порішати максимум до дванадцятої. У тебе чотири години, Фімо.