Розділ 25. Довіра виникає не просто так

— Переломів немає. Лише знесилення через зневоднення. Нічого страшного, моя люба. Благаю, Фімо, не нервуй. Мені дуже шкода, що тобі довелося таке побачити, — промовляє Маринка слабким голосом, поки я намагаюсь впоратися зі своїми тремтячими губами. Ми в палаті удвох, Радомир залишився чекати на мене в коридорі.

— Тобто розбите лице, два вибитих зуба і насильство — це нічого страшного? — не витримую, підскакуючи зі стільця. — Марино, цей збочений садист підвісив тебе на ланцюг і тримав так три дні! Утримував проти твоєї волі! Знущався і я впевнена ґвалтував!  

— У нього просто здали нерви через ревнощі. Ти ж знаєш, Вовчик буває запальним. Ми посварилися… Потім аби помиритися я погодилася виконати його фантазію. Та я не знала, що так буде…

— Не смій його виправдовувати! Його місце за ґратами ! Це не кохання — це хвороба! Він ніколи не зміниться. Тобі варто було давно від нього втекти, адже я пропонувала допомогу, навіть купила тобі квитки до Варшави, щоб ти сховалася у мами.

— Фімо, я намагалася, але… то страшно було, то шкода його, — бурмоче вона винувато.

— Цього разу ми його посадимо. Тільки не здумай відмовлятися від своїх свідчень.

— Ні, я розумію, що це кінець, — починає плакати і я кидаюсь її обіймати та втішати.

Як можна бути такою сліпою та затурканою, не мати сили захищатися і бажання звільнитися від токсичних стосунків? Чому любов деяких людей спотворює та нещадно калічить? Чи то не любов, а суміш страхів та вавок в голові? Не впевнена, що Марина до кінця усвідомлює цю ситуацію, бачить її так, як бачу її я. Адже це класичний комплекс жертви. Їй би до психолога, бо вона знову може притягнути до себе ще одного «Вовчика». Коли заспокоїться, обов’язково наполягатиму, щоб вона звернулася до фахівця. Тепер я її не кину. Але на лікування потрібні гроші. І чимало…

Чорт забирай, невже дійсно доведеться продати контрольний пакет акцій Радомиру і забути про свою ефемерну мрію стати успішною бізнес-леді? А може так навіть буде краще? Нащо мені та купа проблем, коли в мене тут навчання, бабуся, Маринка?

А що в столиці? Притрушена мамця, примарний слід покійного батька, компанія, якій потрібна тверда рука і чоловік, який мало зі штанів не вискакує, аби тільки отримати бажане? Ну то й що, що Радомир почав мені подобатися? Це минеться. Це ж не любов! За два тижні забудеться!    

— Серафімо, мені страшенно кортить почути ті думки, які терзають тебе саме цієї хвилини, — промовляє Радомир з владною вимогою, йдучи поруч зі мною коридорами лікарні. Коли він називає мене повним ім’ям, він вкладає в це якусь особливу емоцію, яку я досі намагаюся розшифрувати.

— Просто втомилась. Хочу нарешті потрапити додому, тобто до бабусі, впасти на ліжко і заснути.

— Отже не хочеш розповідати про що думаєш, — виявляється, він одразу відчуває, коли я брешу. — Але до бабусі ми не поїдемо.

— Це ще чому?

— Ти бачила котра година? Час пізній. Нема чого турбувати літню людину, котра напевно вже міцно спить. Поїдемо в готель, візьмемо номер з двома ліжками, а завтра ти познайомиш мене зі своєю бабусею.

— А чому не різні номери?

— Мені буде спокійніше, якщо я тебе бачитиму. 

— Боїшся, що втечу?  

— Так. І знайдеш пригоди на свою симпатичну дупцю.

— Ти надто часто згадуєш в розмовах мою дупу.

— Бо вона мені справді подобається. Як побачив її тоді в масажному кабінеті — досі не можу викинути з голови.

— Дякую, Радомире. За те, що допомагаєш і намагаєшся розважити. Не думала, що колись таке скажу, особливо враховуючи нашу першу зустріч, але я щиро ціную твою підтримку, — і це чиста правда. Гадаю, він бачить це в моїх очах, бо вже дуже пильно в них вдивляється.

— Приємного чути. І було б ще приємніше знати, що тебе тривожить. Фімо, я завжди бачу, коли жінка щось вже накрутила в своїй голові, таке, що навіть чорт ногу зломить, тому тобі краще зі мною розмовляти. Бо я на твоєму боці, — кидає, відчиняючи мені дверцята свого авто.

Але я дійсно втомилась, сьогодні мені вже ні про що не хочеться розмовляти, а тим паче вивертати перед ним душу.

Добре, що готель знаходиться неподалік. Тож за двадцять хвилин, ми вже піднімаємось до нашого номера. Ліжка справді два, я обираю те, що ближче до вікна. Швиденько приймаю душ, вдягаю піжамку, яку брала із собою на відпочинок, шортики та маєчку. Радомир чомусь стогне, дивлячись на мене. А що я зроблю, в мене іншої немає. Падаю на ліжко, буркнувши йому «добраніч», загортаюся в ковдру та засинаю за дві секунди. Бо, як не дивно, я йому довіряю.

От тільки зранку я чомусь прокинулась на його ліжку, а Радомир лежить на моєму, біля вікна.

— А що я тут роблю? Ти мене переніс, щоб мене не продуло?

— Ні, лялю, ти якогось біса вмостилася посеред ночі біля мене, притулилася всім тілом, зробила мені стрес. А я жива людина, я не залізний, в мене теж є свої бажання. Тому я втік від тебе на твоє ліжко, — зітхає з таким нещасним виглядом, що мені його аж шкода. — Бо я дав тобі те кляте слово!