Розділ 24. Це не зійде йому з рук

— Стань трохи подалі, бо якщо він тебе помітить — не відчинить нам двері, — відштовхую Радомира, коли ми підійшли до будинка Володьки, хлопця моєї подруги. — Сховайся в темному закутку і слухай. А якщо він почне бикувати…

— Фімо, я дорослий хлопчик, я сам розберуся, що і як мені робити. Чого розкомандувалася? — бурчить Скеля. Якийсь він дивний сьогодні, то посміхається, то супиться без причини.

— Вже й покомандувати не можна. Просто я нервую…

— Не нервуй, я поруч. Тож тобі нема чого боятися. Тисни вже на клятий дзвоник.

Тиснути доводиться доволі довго, хоча світло горить, а значить вдома хтось є. Володька Щур живе у приватному будиночку на околиці приміського селища, за їхньою вулицею вже починається балка, а трохи далі залізниця. Он і зараз чутно, як поїзд мчить. Маринка колись раділа, що в неї буде свій городик, де вона посіє свої улюблені квіти. А воно он як усе повернулося. Навіть не знаю, чи вона ще жива.

— Чого тобі? — нарешті відчиняються двері. На порозі скуйовджений Щур з пляшкою пива в руці.

— Я прийшла до Марини, — відповідаю стримано, хоча ненавиджу цього козла усіма фібрами своєї душі. Він погана людина. Шкода, що я так і не змогла переконати в цьому свою подругу.

— Мала, а тобі не здається, що надто пізно по гостях ходити? — невдоволено кривить свою мордяку.

— Ще тільки восьма. Я ненадовго. Просто хочу її побачити, — відчуваю, що це чмо мене зараз пошле. І Маринки щось за його спиною не видно.

— Іншим разом приходь. Моя кохана зараз дуже зайня… — не встигає договорити, бо на ґанок залітає Радомир й щосили штовхає Володьку всередину.

— Буде він мені ще тут нявкати! — Скеля мене вкотре вражає, він один як цілий загін спецназу. Скориставшись ефектом несподіванки, вправно повалив Щура на підлогу, викрутив йому руки й вигукує. — Фімо, поки я тримаю цю гниду, шукай подругу! Усі компліменти від тебе я вислухаю потім!

Нестерпний! Мчу на кухню. Ох тут і безлад! Кидаюсь до ванної, до однієї кімнати, до іншої… А потім вражено застигаю на порозі. Від побаченого ноги одразу підкосилися, добре, що тримаюся за одвірок.

— Радомире… Раде… прошу тебе… — більше нічого не можу вимовити, бо нема сили навіть вдихнути.

Не послаблюючи своєї хватки, Радомир тягне до мене Щура, що брудно лається на всю хату. Скеля набагато вищий за нього, кремезніший і вочевидь сильніший. Побачивши те, що коїться в кімнаті, він одним махом шубовснув Володьку головою об стіну. Я не бажаю людям смерті, але цього разу мені дуже хотілося, аби він вбив цього покидька. Бо там, на ланцюгах, в якійсь нелюдській позі із закривавленим обличчям висить моя оголена подруга.

— Фімо, треба перевірити чи вона жива, — співчутливо промовляє Радомир, торкнувшись мого плеча. — А я поки що викличу швидку та поліцію.

Руки трясуться, схлипую, мацаючи пульс на її тонкому зап’ястку. Маринка стогне, намагаючись поворухнутися.

— Слава тобі, Господи, вона жива… жива! Раде, її треба негайно звідси зняти! — кричу і лякаюся власного голосу, бо він надломився та захрипнув через це жахіття.

— Трясця! Я не можу знайти ключа! Його кишені порожні… Без ключа ми не звільнимо її від ланцюгів. А цей виродок втратив свідомість, — чортихаючись, Радомир ще раз зі злості пнув непритомного Щура. — Прикрий її чимось. Поміч вже в дорозі. У копів є інструменти… мають бути, вони її знімуть, а заодно зафіксують деталі злочину.

Першою примчала швидка, а за три хвилини під’їхала поліцейська машина. Марину звільнили, оглянули і повезли до лікарні. На Щура наділи кайданки. Нас з Радомиром допитали, записали свідчення. Вся ця волокита тривала більше години, а мене й досі трусить. Тулюся до Радомира, бажаючи, аби він мене обійняв, бо мені це зараз життєво необхідно.

— Ти ж розумієш, що друзі-байкери відмажуть цю наволоч? В нашому маленькому містечку справи вирішуються по своїм законам, — бурмочу, спостерігаючи, як Щура саджають в поліцейську машину.

— А ми простежимо, щоб це не зійшло йому з рук, — притискаючи мене до себе, промовляє Радомир. — Серафімо, своїм занепокоєнням ти врятувала своїй подрузі життя. Якби знали, що тут таке коїться, мчали б без перепочинку. Хочеш до неї в лікарню?

— Відвезеш мене? — скинувши голову, зазираю в ці сірі очі.

От він би ніколи не зробив такого із жінкою. Чуття підказує. Та я й сама бачу, що Радомир так само шокований, як і я, просто краще це приховує.

— Відвезу, куди ж я дінусь. Ти сама як почуваєшся? — погладжує мене по спині. — Адже це потрясіння можна прирівняти до психологічної травми, — це не та ситуація, коли людина може вдавати занепокоєння. Зараз не йдеться про гру заради клятих акцій, він дійсно щиро хвилюється, бо йому знайомі людяність та співчуття. Це неабияк тішить. Тішить, тому що цей чоловік починає мені подобатися. По-справжньому подобатися.

— Дякую, що спитав. З часом оговтаюсь. Я сильна.

— Я знаю. Але навіть сильним треба інколи на когось спиратися, — тихо відказує, утримуючи мій погляд.

— А я й сперлася. Хіба не бачиш? На тебе.

Дивиться на мене і мовчить. І це мовчання надто красномовне, але напевно ще не час озвучувати ті думки, що вирують у його голові.

Я ще не знаю на що перетвориться наше із ним протистояння коли ми повернемось до Києва. Мабуть, буде набагато складніше через цю симпатію, яку стає дедалі важче ігнорувати. Але зараз я мушу побачити свою бідолашну подругу, хочу послухати, що вона мені скаже.