Розділ 20. Важко бути не в захваті

Радомир він… багатошарова особистість. І кожен шар — яскравий. Тому його харизма здається такою колоритною. Бо він постійно вражає, утримує твою увагу, бентежить, оволодіває твоїми думками і змушує тіло відгукуватися на кожну його, трясця, посмішку. Хочеться дізнатися, що ж ховається під останнім шаром, який він там, всередині, без оцього свого лоску, владного шарму та дотепних жартиків.

Зізнаюсь чесно — опиратися його магнетичному впливу важко. Тягне скоротити дистанцію емоційно та фізично.

Особливо фізично.

Дозволила йому допомогти мені вийти з машини, аби кайфонути від дотику його сильних рук. Аж затремтіла пораненим метеликом в його гарячих обіймах. Шкода, що вони тривали лише одну кротку мить.

Хоча ні, не шкода, здаватися не можна. В мене інші плани, купа справ та вистачає переживань й без Радомира. Дозволити йому задурити мені голову та затягнути в ліжко — це вкрай тупо. Профукати шанс на заможне життя, де я не залежатиму від чоловіків, де зможу гідно заробляти своїм трудом і розумом — категорично не можна. Хочу, щоб моя бабуся ще нормально пожила, а не складала копійку до копійки. Сама теж хочу побачити світ, вирости професійно та дозволити собі мріяти в більших масштабах. Гроші від продажу акцій можна швидко витратити, а от якщо в мене буде своя компанія…

Хоча я розумію, що такі чоловіки, як Радомир Скеля трапляються раз на кілька життів. Фатальні, приголомшливі, в якомусь сенсі навіть небезпечні. Чоловік, який може стати ексклюзивним бонусом до усіх твоїх мрій. Але до нього немає інструкції. Стосунки із ним це як навмання зайти в темну кімнату. Ти не знаєш чи він тебе висушить, випивши до дна, чи вознесе до небес.

Схиляюсь більше до першого варіанта. Бо такі чоловіки себе люблять більше. Їм потрібно ще зробити неабияке зусилля, аби навчитися любити когось іще.

Але хоч що кажи, та коли він ось такий «няшечка», із ним приємно проводити час. Тому я анітрохи не шкодую, що погодилася на цю поїздку.

Може ще вдасться викрутити з нього допомогу в поки що маловідомій мені сфері бізнеса і він погодиться на ділове партнерство. Без усіх цих його погроз «заберу все і тебе в першу чергу».

Тягне мене за руку на чиєсь подвір’я, стукає в двері, ігноруючи старого пса, який, бігаючи навколо нас, не гавкає, а кашляє.

На стук виходить зморщена бабця, тупнувши на собаку.

— Доброго дня, шановна пані. Вибачайте, що потурбували, — нарешті Радік стає по-справжньому чемним. Ну звісно, який йому сенс фліртувати з літньою жінкою. — Хочу спитати, чи не має у вас хліба? Гадаю, ви самі його печете. Я заплачу скільки треба. Просто моя дівчина зголодніла, а навкруги жодної крамниці, — тю, ще й дівчиною своєю мене назвав. Певно, щоб бабуся мені почала співчувати.

— Твоя правда, синку, хлібчик ми самі печемо, бо крамниця на колесах лише раз на тиждень до нас приїздить. А в баби ноги хворі, не кожного разу вдається до тієї крамниці дочалапати, — відказує бабця, посміхаючись. — Ти як знав, чи на запах прийшов. Я щойно з печі дві хлібини дістала. Але нащо мені ті гроші? От якби мені хтось дров нарубав, то було б діло.

— Нема питань, показуйте, де сокира?

Заворожено йду слідом, спостерігаючи, як він стягує з себе свій стильний світшот, оголюючи бездоганний торс, й починає рубати дрова. Рухи точні та впевнені, наче щоденно цим займається замість ранкової руханки.

Ну, якщо вже випала така нагода, прискіпливіше роздивляюсь рельєф чоловічих м’язів і тату на лівому плечі, що частково зачіпає шию. Якийсь малюнок у скандинавському стилі. Гарно.

— Лялечко, тобі подобається те, що ти бачиш?

— Хизуєшся? Та як бачиш від захвату ще не знепритомніла.

— Гордість заважає сказати правду? — сміється у відповідь.

Двадцять хвилин — і Віра Степанівна не може натішитися тій купі дров, яку їй лишив Радомир, взявши з неї лише пів хлібинки.

За порадою старенької йдемо далі, до її сусідів, де Радомир купує шість крашанок, але просить їх для нас відварити. Поки вони варяться, тягне мене на інший кінець вулиці, теж за порадою Віри Степанівни, до якогось Петра, який днями забив свиню.

Мені лишається лише дивуватися, як легко люди ідуть із ним на контакт, як швидко він знаходить із ними спільну мову і домовляється. Справжній менеджер антикризових ситуацій.

Важко бути не в захваті. Чоловіки вміють створювати проблеми, але не кожен чоловік вміє їх ось так спокійно та продуктивно вирішувати.

— Отже, Фімочко, що ми маємо, — промовляє, дивлячись на кошик з лози, який йому подарували просто так. — Ми з тобою наколядували: хліб, сало, варені яйця, трохи огірків та помідори, два величезних пиріжка з капустою і домашній квас. Зараз візьмемо з машини плед, знайдемо гарну галявину і влаштуємо пікнік. Що скажеш? — скидає на мене свої іскристі сірі очі.

Таку щирість неможливо вдати. Радомир дійсно кайфує сам від себе, тішиться, що йому таки вдалося це зробити. Не знаю, чи потрібні йому якісь мої коментарі чи похвала.

Ступаю на крок ближче, привстаю навшпиньки й смачно цілую його в щоку:

— Ходімо їсти, бо в мене вже слинка тече!