Розділ 19. Радомир. Ніколи не кажи ніколи

Її мати довбонута. З гарною для своїх років фігурою, але мене такі жінки вже давно не приваблюють, з ними не цікаво.

Втім, Аліна чомусь вирішила, що їй вдасться звести мене з розуму своїми принадами, любов’ю до розкошів та легковажним ставленням до життя.

Якогось біса вона вбила собі в голову, що я її щасливий квиток до раю на землі, буцімто я чоловік її мрії і зі мною вона буде застрахована від будь-яких негараздів.

Певно, наслухалась про мене різних пліток, які звісно ж не відповідають дійсності.

Я ще та падлюка.

Мене здатна прив’язати до себе лише та жінка, котра буде протистояти мені до останнього, яка буде мені відмовляти, змусить добиватися її та розпорювати перед нею душу, яка хотітиме мене й ненавидітиме себе за свої бажання. Це особисто мої заморочки, мій зсув по фазі.

…І я вже знаю, що Серафіма саме така жінка. Я це відчуваю.

Вона спочатку мене знищить, а потім покохає.

Беру телефон і, не роздивляючись, швидко видаляю фотки Аліни.

— Не збуджує? — уїдливо кидає Фіма, уважно за мною спостерігаючи. Кусається словами, зараза така. — Молодець… А я вже розкотила губу, що ти станеш моїм вітчимом, будеш мені подарунки на Різдво під ялинку класти. Тепер вона звинуватить в усьому мене. Як завжди. Чим ти взагалі думав, коли пропонував їй вийти за тебе? — насправді вона сердиться на матір, а вигрібаю чомусь я. 

— Розумію, наш обмін колючими люб’язностями та шалений флірт трохи стерли кордони між нами, але, лялечко, хто тобі дозволяв розмовляти зі мною таким тоном? Ти ще не стала пані Скелею, щоб тупати на мене ніжками. …Це було її умовою. Заручини. Інакше вона відмовлялась надавати твій біологічний матеріал для тесту і викликати тебе до Києва. Мені було простіше погодитися та зекономити собі час.

— Я ніколи не стану пані Скелею! — знайшла, де можна заперечити.

— А я тобі поки що і не пропоную, — нагороджую її однією зі своїх бісячих посмішок.

Дратує невгамовне бажання її поцілувати. Це стає нав’язливою ідеєю й загострює усі мої відчуття.

— Тобто питань, який мій улюблений колір, їжа та фільм не буде? Ну, якщо не буде, то я б не відмовилася щось перекусити, — заявляє ця мала відьма посеред глухомані. Дочекалася, коли навкруги самі лише поля — і вирішила перевірити мої слова.

Трохи зменшую швидкість, й дивлюся по карті, де тут найближче село. Невеличке, але все ж таки є. Тому впевнено звертаю на ґрунтову праворуч.

— Мармеладко, а ти не думала, що робитимеш, якщо почнеш у мене закохуватися?

— Зроблю ляльку вуду й встромлю голку в твоє тісне серце! — утіпуті, які ми заведені.  

— Логічно, — згідно киваю, не надто намагаючись стримати дражливу посмішку. Вона заслужила трохи знущання. Хіба ні?

А чого лише варте її тихе гарчання? Музика для моїх вух.

— Ти обіцяв бути чемним!

— Та я справжня няшечка, клянуся тобі! Не сердься, зараз ми тебе нагодуємо, і ти подобрішаєш.

— Радомире, ти нестерпний!

Між нами вирує така хімія, що в салоні мого авто, певно, вже підскочив рівень радіації. Це тяжіння стає токсичним…

— Якщо тобі стане легше, бубочко, можеш мене вкусити. По-справжньому. Цапни мене зубами, випусти пару.

— Боюсь, що потім я не зможу зупинитися. Ще загризу ненароком.

— Провінціалочко, в тобі прихований такий потенціал, що куди там тій Аліні! Тебе негайно треба видати заміж, поки ти не почала розбивати чоловікам серця.

— Вирішив врятувати людство ціною власної свободи? — пирхає. — Я тобі вже казала, заміжжя не є моєю метою. І не треба знущально посміхатися і розповідати мені про ніколи не кажи «ніколи»!  

— Які ми вразливі. Добре-добре, ніколи не виходь заміж. Нащо тобі робити з якогось файного хлопця неврастеніка, — проїхали лише пів шляху, а між нами вже таке коїться. — Краще розкажи мені про свою подругу, яку ми мчимо рятувати. За неї більше нікому вписатися? Чому вона просто не піде від покидька, який на твою думку, її ображає?

— Бо любов буває сліпою та зацькованою. Її хлопець справжній псих. Часто зривається, кричить, може вдарити. Та так, що аж в очах темніє. Я бачила синці на її тілі, а вона кожен раз починала мене запевняти, що то неконтрольована пристрасть, що він вибачається і після таких зривів гаряче кохає її в ліжку. Марина його боїться і обожнює водночас. Це певно якась залежність від аб’юзивних стосунків. Їй нема куди піти, її мати далеко, на заробітках. А ще Маринка така людина, яка не стане ділитися особистим зі знайомими, бо їй соромно виставляти себе жалюгідною. І те, що вона не відповідає на дзвінки вже кілька днів поспіль — це дуже тривожний сигнал для мене. Той гад її в усьому контролює: що вона одягає, куди ходить, з ким спілкується. І при тому він стверджує, що це така турбота та палке кохання. А ти як гадаєш, це любов?

— Ні хріна, — підозрюю, що доведеться мені начистити рило тому аб’юзеру. — А сам він хто? Чим живе?

— Байкер. У нього є своя майстерня, де він ремонтує мотоцикли. Біля його гаража вічно тусуються якісь мутні екземпляри. Може там ще й травичкою підторговують, але я точно не знаю.

— Супер, — гм… з бандою байкерів я ще не махався. — Приїхали, лялечко. Зараз підемо по хатах клянчити харчі.

Це одне з тих сіл, я б навіть сказав — хутір, де лишилися дві вулиці, сім хат і самі лише старенькі. Ані тобі крамниці, ані аптеки. Втім, кури бігають, корови мукають, городина росте, а значить знайдемо щось поїсти. Бо як я вже казав, я обожнюю кидати собі виклики.

— Тобто клянчити? Та ну! Хіба тут немає якогось сільського магазинчика? — напружується Фіма. Вже й їсти, мабуть, перехотіла.

— Немає. Але якщо я сказав, що нагодую тебе — так і буде. Ходімо, — кажу, відчинивши її дверцята. Вона сидить, не рухається. Лише з подивом на мене витріщається. Протягую їй одну руку… потім другу.

Зітхаючи, Фіма повільно на них спирається, дозволяючи мені витягнути її з салону. Підхоплюю, і на мить вона опиняється в моїх обіймах.