Розділ 18. Ризиковані провокації

— Як я зрозумів, ти закінчуєш навчання в універі? Що вивчаєш?

— Економіку та менеджмент, — так і хочеться йому сказати «увімкни кумедного Радіка, той мені більше до смаку».

Розумію, чому Радомир Скеля подобається жінкам. Дахозносна зовнішність, розум, оригінальне почуття гумору та непробивна впевненість в тому, що він найкращий. А ще гроші, звісно, або вміння їх заробляти.

Та мені сподобались його слова про справжніх чоловіків. Він або гарний психолог, знає що й коли треба сказати, або він дійсно колись по-справжньому кохав. А може й досі кохає? Треба обов’язково його розпитати.

Мені чомусь дуже хочеться, аби його серце було вільним. Хтозна нащо мені це треба, адже я не збираюся у нього закохуватися, це навіть смішно, ми надто різні. Я не відбиватиму фальшивого нареченого у моєї притрушеної матусі. Радомир просто підступний чортяка, який вміє подобатися, коли йому це вигідно. …Шкода. Так хочеться вірити, що всі його жарти та турбота про мене — щирі.  

— Як знала, куди вступати. Бо якби ти вчилася на дизайнерку чи психологиню, керувати такою компанією, як «Велес-Груп», було б важкувато. Хоча тебе в будь-якому разі спіткають величезні проблеми, бо в тебе немає досвіду, дівчинко. Вважати, що ти самотужки потягнеш цього гіганта — це страшезна хиба, Фімо. Та якщо вже ти вирішила погратися в бізнес-вумен, тобі варто перевестися в один з київських вишів і закінчити навчання вже в столиці. Я можу тобі із цим допомогти.

— Навіть не сумніваюся у ваших можливостях, пане Скеля. А із чим ви ще можете мені допомогти? — ловлю його погляд та стійко витримую цей магнетичний натиск.

— Сонечко, ти мене провокуєш, — його голос чомусь просів до найнижчої вібруючої сексуальної ноти.

— Хіба? У мене надто мало досвіду, аби провокувати такого породистого та колоритного кадра, як ви, — всміхаючись, закушую нижню губу.

— Кажу, провокуєш. Деякім жінкам природа вже при їхньому народженні вклала до рук цю зброю. Я дав тобі слово, що поводитимусь як милий хороший хлопчик, але ти, промацуючи межі мого терпіння, сильно ризикуєш, Фімочко. З тобою мені хочеться зробити те, що в жодній Камасутрі не намальовано!

— Трясця, оце в тебе фантазія! Креативна натура — це добре, — сміюсь, бо моє передчуття підказує, що нічого поганого він мені не зробить.

 Цей чоловік переслідує мету і вона для нього важливіша за секс на задньому сидінні. Радомир не поставить скороминуче задоволення вище за омріяний контрольний пакет акцій.

— Серафімо, зараз почну матюкатися, — бурмоче. — Хочеться закурити на таких нервах! Насправді я можу тобі допомогти у багатьох питаннях… 

— То не грай проти мене. Не намагайся обдурити чи обібрати. Допоможи розібратися. Нащо мені продавати компанію, якщо є справа, яку я зможу продовжувати, аби мати стабільний прибуток?

— Лялечко, це дуже складне питання, — незадоволено супиться.

— То будьмо партнерами! Навчи мене усьому, що знаєш!

— Хм… моя хороша, моє наївне чарівнятко, — хитає головою. — Гадаєш, я зроблю це по доброті душевній чи заради твоїх гарних оченят? Серафімо, адже ти розумна дівчина, ти маєш усвідомлювати, що в такому разі я заберу все. Компанію і… тебе, моя солоденька бубочка. Та якщо ти погодишся віддати мені акції зараз — ти отримаєш купу грошей і можливість піти, не опинившись в моєму ліжку.

— Ах ти клятий маніпулятор! — аж підскакую на сидінні. — Тобто, якщо я продовжу стояти на своєму — це означатиме, що я хочу з тобою переспати? Та ти просто геній! Неймовірно! Я дійсно вражена тим, як хитро ти вмієш викручувати руки!

— Дурненька… я лише намагаюсь тебе вберегти від купи проблем, — поблажливо зітхає. — Чому ти обираєш найскладніші шляхи — для мене це загадка. То що скажеш щодо переводу до Києва?

— Універ це пів біди. В мене ще є бабуся, котра була мені замість мами, і вона нізащо не захоче переїжджати до Києва разом зі мною. А ще мої рибки…

— Божечки, у бубочки є рибки, — в його голосі знову чується концентрована іронія, без якої я його вже не сприймаю. — У мене теж є хатня тваринка. Нагадує мені мою колишню.

— Якась пухнаста кицька? — пирхаю.

— Змія, — відповідає спокійно. — Метр завдовжки, дуже гарна та допитлива. Бачу, тебе аж пересмикнуло? Боїшся рептилій? Яка милота. Я тебе обов’язково із нею познайомлю, її звуть Катюша, — йому смішно, розслаблено регоче, поглядаючи на мене. І мені до душі його сміх. Ніяк не збагну, якщо цей чортяка такий підступний, чому тоді сміється так щиро, беззлобно та заразливо?

— Ні, дякую. Щось в мене немає бажання знайомитися з твоєю улюбленицею. Фото буде достатньо.

Я й не думала, що він одразу полізе за телефоном! Виявляється, в нього цілий альбом в фотогалереї є.

— Візьми, погортай. Погодься, вона красуня, — беручи його телефон, випадково торкаюся його пальців — і мене вкотре шандарахає струмом від тім’ячка до куприка.

Та що ж це таке?!  

Роздивляюсь не так смугасту зміюку, як самого Радомира. Ось він лише в спортивних штанях, повісив свою Катюшу собі шию, а на іншому фото він лежить собі на білосніжній постілі, а воно по ньому повзе. Йолки-палки, яке ж в нього гарне тіло. Певно він саме на таку мою реакцію і розраховував, коли запропонував помилуватися фотками?

Раптом на екрані вискакує щойно отримане повідомлення.

— Тут тобі якась Віка пише, що ти чудовисько.

— Не зважай, змахни його, — кидає зневажливим тоном, наче для нього це буденна річ, наче ця Віка йому «Америку не відкрила».

А наступної миті прилітає наступне повідомлення, і я бачу те, що воліла б негайно розбачити!

— О, Господи! Забери це від мене! — із жахом кидаю телефон йому на коліна.

— Що там таке?

— Моя мамця прислала тобі свої нюдси. Фу, яка гидота! — навіть відсуваюсь від нього подалі, втиснувшись в дверцята.

— Коли повернемось, у мене з Аліною буде серйозна розмова. Доведеться розкрити їй очі на те, що вона не отримає ані грошей, ані весілля, — зітхає він.