Розділ 17. Визнаю, ти кумедний

— То чого ж насправді боїться наша відчайдушна ляля Серафіма Ігорівна? — ставить своє перше питання Радомир.

Іронічна посмішка наче приклеїлася до його гарних губ. Містер Підступність вважає себе гросмейстером, насолоджуючись грою, яку він веде.

От якого біса я задивляюсь на його губи? Як він це робить? Треба в нього повчитися, бо я теж хочу, аби його крутило та корчило від бажання мені сподобатися, торкнутися мене попри те, що він дав мені слово цього не робити. Сподіваюсь, у такому стані він трохи втратить свій блискучий самоконтроль і покаже мені своє справжнє обличчя та справжні наміри. Бо я патологічно не можу терпіти брехні, я не вмію її пробачати.

— Так я тобі й сказала, чого я насправді боюсь, — дражливо пирхаю. — Щоб ти використав це проти мене?

— Нам треба десь зупинитися і все ж таки бахнути по сто грам на брудершафт, аби узаконити це твоє «тикання».

— Тобто іншими словами тебе збуджує, коли я тобі «викаю»? — ні, ну як же ж приємно кидатися в нього іронією! Це неперевершене закочування очей варто Оскару. — Зате я знаю, чого боїшся ти. Щоб не завагітніли твої коханки!

— Сонечко, ти читаєш мене наче відкриту книгу, — він теж вміє тримати удар і, як я вже помітила, ніколи за словом до кишені не лізе. Саме це і прикольно, це додає драйву нашому спарингу. — Гаразд, я зроблю припущення. Ти боїшся висоти та замкненого простору. Я помітив, як ти напружилася тоді в ліфті.

— То я була шокована твоєю красою, Радомире. Тому зупинимося на тому, що мене лякають гарні чоловіки, вони підступні.

— Свята правда, — киває, закушуючи губу. — Як приємно розмовляти з розумною дівчиною. Треба було тебе покликати заміж замість твоєї матері.

Починаю сміятися, і не просто хихикати, як кокетка, я регочу! Насилу заспокоїлася. Добре, що цей чортяка терпляче дав мені насміятися.

— Мушу тебе засмутити, але такому завидному кавалеру, я б точно відмовила, бо я собі не ворог. І повір, я навчуся не бути пішаком у чужій грі. Я взагалі не збираюся заміж, це нецікаво. Зважати на чиюсь думку, питати дозволу, поступатися, шукати компроміс… Та ну його! Шлюб взагалі вигадали чоловіки, аби узаконити рабство. І вони ж додають проблем і нав’язують жінкам купу комплексів.

— Мала, я тебе вже просто обожнюю! Можна я стану твоїм першим фанатом?

— Щось твій тон більше схожий на знущальний, а не на милий.

— То ти мене просто ще погано знаєш. Насправді я в захваті, ледь стримуюсь, щоб не нав’язати тобі якийсь комплекс. Маю до тебе, дівчинко, одне особисте питаннячко. Отой твій хлопець робив тобі добре? Дарував задоволення під час сексу?

— Натякаєш, що чоловіки конче потрібні лише заради сексу? Тю! Є багато штук, які справляються із цим набагато краще за чоловіків!

— Отже не робив. Бідолашна ти моя. Ну нічого, можливо, ми це якось виправимо. Я не кажу, що чоловіки потрібні лише заради розмноження та задоволення. Чоловік це ще й захисник. Той, хто візьме на себе вирішення усіх проблем своєї коханої жінки. Хто вислухає, підтримає, причеше та перецілує усіх її тарганів і зганяє вночі за морозивом, бо їй захотілося. Це той, хто щиро вважає, що всі жінки відьми, але його жопастеньке нещастячко з цього жіночого кодла все одно найгарніше.

— Визнаю, ти кумедний, — кидаю й трясусь від сміху. — Твоє почуття гумору неперевершене, тут навіть не посперечаєшся.

— Я буваю не лише кумедним, Фімо, — вкладає у свою інтонацію багатозначний натяк.

— Підозрюю, що ти можеш бути нещадним, лютим супротивником, бо в тобі достатньо сили та досвіду. Твоїм ворогам не просто і мені не хочеться опинитися серед них, Радомире, — теж стаю серйозною.

— Але ти вперто не хочеш пристати на мою пропозицію. Починаю здогадуватися чому. Бо побоюєшся, що наші стежини розійдуться і ти мене більше не побачиш. Зізнавайся, сонечко, ти морочиш мені голову, аби лише якомога довше насолоджуватися моєю компанією?  

— Дивуюся масштабу вашої самозакоханості, пане Скеля.

— Правильно, дивуйся. Мені є чим дивувати. Юна провінціалочка взагалі має вищати від захвату, спілкуючись з таким файним та розумним хлопцем, як я, — продовжує в своєму саркастичному стилі, який він охрестив «милим».

— А я й вищу без зупину. Подумки, — хитро всміхаюся, стійко тримаючись, бо його харизма це якась непереборна сила.

Моє серце поруч із ним вистукує дивні марші, а дихаю я взагалі по схемі «вдих — затримка — видих».

— І вже не можу дочекатися, коли настане моя черга ставити питання. Буду мучити, доколупуватися поки не назбираю хоча б дрібку правди.

— Серафімо, мені вже подобається наша поїздка. Вангую — ми повернемося іншими людьми. Обожнюю кидати виклики самому собі. Часу у нас вдосталь і питання в мене ще не закінчилися. До речі, скажеш коли зголоднієш, зупинимось десь та поїмо нормально.

— А якщо я зголоднію десь посеред траси, де нема заправок? Як ти мене нагодуєш? — мені теж подобається кидати йому виклики, бо це тримає мене в якомусь кайфезному тонусі.

— Хочеш перевірити, мармеладко? — його брови рішуче сходяться на переніссі.

— Тепер однозначно так, — киваю і розумію, що напросилася на ще одну пригоду.

Якщо вам відгукується ця історія, а герої вже припали до душі — дайте знати в коментарях, хочу розуміти чи її читають, чи вона цікава. Заздалегідь вдячна за вашу увагу та вподобайки!❤️