Розділ 15. Незаплановані пригоди

Напруга в головному холі досягає апогею, коли на порозі СПА-комплексу з'являється жінка. Струнка, довгонога брюнетка у кричущо-яскравому брендовому плащі, з сумкою, вартість якої певно дорівнює бюджету невеликого селища. Я чого знаю, бо моя мамця схиблена на сумочках, ладна голодувати, але наскребти на якийсь Біркин чи Луї Віттон.

Так ось, ця модель-мамзель не увійшла — вона влетіла на високих підборах, залишаючи за собою густий шлейф солодких, нудотних парфумів.

— Радомире! — її різкий, високий голос розрізає тишу холу, змушуючи нечисленних гостей обертатися на цей шум. — Ти з глузду з'їхав?! Ти вже три дні не відповідаєш на мої дзвінки! Сказав, що поїхав на важливі переговори щодо будівельного холдингу, а сам стирчиш у спа-салоні?! Де вона? Із ким ти тут?

Затамовую подих. Щось мені підказує, що це не його люба сестричка. Ця жінка набагато молодша за мою матусю. Така собі доглянута лялька, з холодним, звиклим до розкошів обличчям.

Йо-ма-йо… та це ж коханка! Кралечка скучила за своїм сексі-мачо, розізлилася, якимось чином з’ясувала, де його шукати, і примчала. Певно зараз ми станемо свідками незабутньої вистави.

А Радомир навіть не здригнувся. Оце витримка у чортяки. Повільно ставить чашку на барну стійку, поволі підводиться й розвертається до своєї красуні. Його гарне обличчя перетворюється на кам'яну незворушну маску, а погляд сірих очей стає настільки крижаним, що у холі, здається, миттєво впала температура.

— Вікторіє, — тихо лунає його голос, але з такою погрозою, від якої у нормальної людини ноги підкосилися б одразу. — Ти чомусь вирішила, що маєш право підвищувати на мене голос? Забула, де я тебе знайшов? Хочеш, аби усі дізналися? Я теж можу влаштовувати шоу. Повертайся в машину і… вали звідси.

— Я нікуди не поїду! — розперезалася Вікторія, напевно навмисно не помічаючи небезпеки. Очі люто палають, підскочила до нього ще ближче. — І я все знаю! Ти кинув мене заради якоїсь тупої курки та її акцій! Не можу повірити, що мене можна обміняти на гроші! Ти ж обіцяв мені пентхаус, подорожі, зйомки у кіно!

Ну… те, що вона тут — означає, що проїзд вже розчистили. Отже і моя маман скоро примчить. Шкода, що Аліна не застала цієї сцени, бійки між лахудрами тут явно не вистачає.

Сидячи поруч зі Стасею та її братом, з невимовною насолодою спостерігаю за цією картиною. Це ж треба, хижа харизма Радомира, його вміння контролювати ситуацію — майже розвіялося в усіх на очах.

Помічає мою знущальну посмішку й ще дужче грає жовнами.

— То ти досі не розумієш, чому тебе можна так легко кинути чи обміняти? І чому ти ніколи не отримаєш обіцяного? Взагалі-то я не піднімаю руки на жінок, але якщо ти не підеш сама, я зроблю виключення і виведу тебе звідси, як драну кішку, — цідить крізь зуби Радомир. Йому не подобається втрачати свій залізний самоконтроль, через це він вже напевно зненавидів цю кралю, яка зробила невиправну помилку в своєму житті. Радомиру Скелі ніхто не влаштовує публічних сцен, особливо коханки, яких він утримує.

У цей момент до холу вбігає охоронець комплексу й голосно оголошує:

— Шановні гості, проїзд розчистили! Дерево прибрали, дорога на Київ вільна!

Тимофій миттєво підхоплюється:

— Фімо, Стасю, збирайтеся, ми їдемо звідси негайно!

Не знаю, як Радомир позбувся коханки, не стала додивлятися це «кіно». Довелося чапати на віллу, де лишилися мої речі.

Стася з Тімом вже сидять в машині, чекаючи на мене, а я, як на зло, не можу знайти своє зарядне. Повзаю кімнатою рачки, заглядаю під ліжко, під тумбочку і навіть під килим.

— Серафімо, мушу з тобою поговорити, — ну звісно, Радомир заскочив мене саме у такій позі. Дідько…

— Невже будете виправдовуватися?

— Викання, як покарання? Ні, виправдовуватися не збираюся, але хочу спокутувати провину за… масаж і за цю ганебну сцену. Ти подивишся на мене чи ні?

Звісно, я з подивом скидаю голову та підводжуся на ноги. «Спокутувати провину» це щось новеньке.

От гад, ще й погляд такий щирий, красномовний, сповнений каяття. Хоч бери цілуй та втішай бідолашного.

— Ну? Ось вона я, дивлюся та слухаю.

— Пропоную поїхати і з’ясувати, що сталося з твоєю подругою через яку ти переймаєшся. Лише ти і я. Владнаємо питання і повернемося. До твого маленького містечка звідси їхати шість годин. Обіцяю поводитися чемно, руками не лапати і натяками не бентежити.

— Воу… А хіба ти виконуєш обіцянки? Та красуня в холі жалілася, що ти її у подорож так і не звозив.

— То інше. Фімо, я хочу тобі допомогти. Мені це потрібно… Потрібно поїхати, відкласти усі справи, твою матір, усю цю хрінь, але водночас не втрачаючи контакту з тобою. Ось бачиш — я не брешу, кажу тобі правду.

Його пропозиція мене спокушає… хоча мала б відлякувати. Серцем відчуваю, що якраз зараз він каже правду. А ще я дійсно дуже непокоюся за Маринку і зганяти додому зайвим не буде.

Схрестивши погляди, гіпнотизуємо одне одного, дослухаючись до відчуттів. Вони різні, доволі незвичні та манливі.

— І якщо я тебе про щось питатиму в дорозі, ти будеш такий самий щирий?

— Як на сповіді. Отже, це «так»?

— Розумію, хочеш виправити ситуацію, стати моїм героєм, подружитися і вмовити продати акції, я правда розумію. Та якщо я тобі відмовлю? Почнеш мститися?

Не відповідає, просто хитає головою, пропалюючи мене поглядом.

— Про що ти зараз думаєш, Радомире? — роблю до нього ще один крок, якогось біса відчуваючи потребу провокувати його цією близькістю.

— Дівчино, тобі про це краще не чути, — граючи жовнами, кидає погляд на ліжко. Темна жилка на його скроні здулася, дихання важке і попри все від нього віє такою дикою силою, що у мене паморочиться в голові…

— Добре, поїхали. Подивимось, як ти вмієш тримати слово, — схвильовано сковтую. Шкіра миттю вкрилася сиротами, ноги самі не йдуть. Тіло на емоціях аж викручує, ось як він на мене впливає і я не можу із цим нічого вдіяти.