Розділ 13. Провокація, яка стає потребою

— А що це ви бігаєте туди-сюди? — виходить на поріг Радомир зі своєю коронною зухвалою посмішкою на своєму брутальному писку. Він наче чекав нас за дверима. — Щось забула, сонечко?

— Виявляється, ви не лише косметологів з Парижа висмикуєте, ви ще й вмієте силою думки валити дерева, — бурмочу, насупившись.

— Ага, я такий, на всі руки майстер. То тепер ти знову чемно викаєш і певно хочеш про щось мене попросити? Я тебе уважно слухаю, Серафімо.

— Обов’язково знущатися? — не витримує Тимофій.

— Стулися, тебе взагалі ніхто не питає. І це не знущання, це інше. Фімочка знає, що саме. Ну? — свердлить мене нетерплячим поглядом. Радомир безперечно отримує задоволення від цієї ситуації.

— Дорогу завалило, нам треба десь переночувати. Визнаю, не варто було з вами сваритися, — зітхаю, закусивши губу.

Я не засмучена і не розлючена. Я навпаки стримую усмішку, бо все це виглядає доволі комічно. А з іншого боку, те, як мене хвилює цей чоловік…

Якась частина мене навіть радіє, що ми повернулися.

— За кухнею є кімната для прислуги, твоя група підтримки спить там. Ти — у своїй спальні нагорі. Я орендую цю хату — мені й встановлювати правила, — заявляє він вже щось замисливши.

— Це не…

— Все добре, ми згодні. Дякую, — перебиваю Стасю, яка вирішила обуритися щодо цих його правил.

— Чудово! Заходьте, блудні діти, — Радомир відчиняє двері ширше, але проходячи повз нього я нащось навмисне зачіпаю його плечем.

Ось ця провокація стає вже потребою. І не тому, що він такий вредний або красивий. Є дещо інше.

— Якщо що — одразу кричи, — шепоче мені Стася.

— Фімо, нащо ти погодилася? Нас більше, ми б могли його дотиснути. Набагато безпечніше спати усім разом. …Маю на увазі в одній кімнаті, враховуючи обставини, — знервовано додає Тім.

— Дякую за допомогу, — промовляю у відповідь, піднімаючись сходами.

Вілла занурилася в суцільну темряву, електрика зникла і лише спалахи блискавок за вікном на мить вихоплюють з пітьми силуети меблів. Десь біля опівночі одна з таких блискавок висвітлила кремезний силует у дверному отворі.

Я відчувала, що він прийде.

Ба більше! Я навіть не зачинилася зсередини на ключ!  

Бо я мимоволі погодилася грати у його гру.

Серце обривається й летить у прірву, потім, підскочивши, робить сальто і знову падає в п’яти.

І цей страх… він не душить, не паралізує — він лоскоче.

Вмикаю телефон, щоб бодай якесь світло було. Бачу, як Радомир заходить до моєї кімнати і… От як раз він зачиняє двері на ключ, знаючи, що я це помітила. Але те, що Тім та Стася ночують внизу — додає мені впевненості.

— Чому не спиш? На мене чекала? — питає з іронією, підходить ближче і простір кімнати стискається до розмірів ліжка. Бо Радомир сідає поруч зі мною. — Не треба розряджати телефон, змога його зарядити з’явиться ще не скоро.

— Я й так його вже практично розрядила. Не сплю, бо думки не дають. І випереджаючи твоє питання — ні, я думаю не про тебе, — відповідаю спокійно, з почуттям власної гідності.

— Поділишся, що тебе тривожить?

— Чому моя мати вважає, що вона має право на частину моєї спадщини?  

— Бо я пообіцяв їй ці гроші в обмін на те, що вона вмовить тебе підписати папери. А ще Аліна вважає, що вона автоматично і цілком справедливо заслуговує на частку усього, що ти матимеш, бо вона тебе народила.

— Ага, зараз! Дурня яка! …Мені ще дуже цікаво чому вона тебе до мене не ревнує, враховуючи, що їй всюди ввижається моя заздрість? Своїх колишніх кавалерів вона постійно ревнувала. А тут рвонула на свою косметологічну процедуру, не озираючись.

— Бо я їй збрехав. Сказав, що навіть якщо ти будеш останньою дівчиною на землі — я на тебе навіть не гляну, тому що ти не на мій смак, — всміхається Радомир.

— Ти завжди брешеш?

— Ні, тим, кого люблю я завжди кажу правду.

— Ого… виявляється пан Скеля все ж таки когось любить. І хто це? — він неабияк здивував мене своєю відповіддю.

— Моя молодша сестра.

— І все? В твоєму маленькому кам’яному серці любові більше не вмістилося? — кидаю глузливо, подаючись вперед, ближче до нього. Моє власне серце вже забодали скажені метелики.

У мене паморочиться в голові, а в роті повно слини, через те, що він дуже смачно пахне. А ще мою шкіру… кожен її міліметр поколює від бажання торкнутися до нього. Найдивніше, що Радомир попри свої недавні натяки — тримає свої руки при собі.

— Серафімо, це все, що тебе тривожить? Твоя мати і моє тісне серце?

— Ні… ще я дуже хвилююся за подругу, — думки про Маринку миттєво протвережують. — Вже кілька днів не можу до неї додзвонитися. Вона зустрічається з хлопцем, якого я вважаю покидьком… Підозрюю, що він міг їй щось заподіяти. …Радомире, я не така, як моя мати. Я розумію, що ти намагаєшся зараз робити. Хочеш стати ближчим, подружитися зі мною, аби отримати своє. І це не секс. У такого чоловіка, як ти, його вдосталь з кимось іншим. Тебе цікавить вигода, гроші.

Перш, ніж відповісти, Радомир гучно зітхає. За мить відчуваю його дихання біля свого вуха і доторк гарячих губ до моєї скроні:

— А може тобі потрібен саме такий друг, як я? Га, Серафімо? — його низький голос, наче грубий шовк розрізає тишу. — Ти помиляєшся, провінціалочка. Щодо усього. Здається, цього разу я збираюся перевершити самого себе, — веде сухими губами по моїй щоці й відсторонюється. — Добраніч. Спробуй все ж таки заснути. Сподіваюсь, думки про мене тобі не завадять.