Розділ 12. Вже не втечеш!

— Ти ба яка відвертість! На радощах зараз кип’ятком обмочусь! Хочеш — перехочеш! — сердито сичу. — Вважай, що я не зацінила твої жарти! Відпусти… Відпусти, кажу, бо мені дійсно потрібно до вбиральні!

Не припиняючи глузливо посміхатися, Радомир примирливо прибирає руки та відступає в сторону, і я, скориставшись можливістю, мчу до санвузла переляканою ланню з відчуттям, що за мною женуться усі його демони.

Двері ванної кімнати зачиняються з глухим клацанням замочного язичка. Повертаю важку латунну засувку, притуляюся спиною до прохолодної кахляної плитки й тільки тепер дозволяю собі глибоко та жадібно ковтнути повітря.

Легені печуть, пальці так тремтять, що я ледь влучаю по сенсорному екрану. Схопивши телефон, намагаюсь відправити повідомлення.

За дверима чуються повільні, важкі кроки цього підступного гада. Мене не так лякає він сам, як те, що між нами може статися.

Відчуваю, що Радомир зупинився по той бік дверей.

— Фімо, — його голос звучить глухо, але в ньому досі виразно чується посмішка. Чоловік, який звик отримувати все, що хоче, сприйняв мою втечу як черговий хід у нашій «цікавезній» грі. — Ти збираєшся просидіти у ванній увесь вікенд?

— Вийду, коли ти відійдеш від дверей і даси мені спокій! — вигукую у відповідь, намагаючись, щоб голос не видав мого божевільного пульсу. Хух… зараз серце з грудей вискочить.

— Мені подобається твоя ілюзія контролю, сонечко, — тихо відказує він, і я майже фізично відчуваю, як він спирається плечем об одвірок. — Відпочивай, мармеладко, я почекаю. Я ніколи не беру одразу, спочатку мені потрібно заволодіти твоїми думками, лялечко.

— Ніяка я тобі не сонечко, не лялечка і не мармеладка! — гарчу, розбурхана настільки дикими та незвичними для мене емоціями, що я за себе не відповідаю і я сама себе не впізнаю. Радомир Скеля і не підозрює, на що він наривається!

Швидко відкриваю месенджер й строчу Стасі смс-ку.

«Стасю, рятуй, потрібна твоя допомога! Моя маман раптово чкурнула до міста, а я лишилась наодинці з Радомиром у заміському комплексі «Grand Pine». Приїдь і забери мене, благаю, бо станеться щось лихе!»

Відповідь прилітає миттєво:

«Що?! Ти тільки не хвилюйся і не роби дурниць. Тім зі мною, ми виїжджаємо!»

Почувши, що Радомир вийшов на терасу, вискакую з ванної й зачиняюсь у гостьовій спальні на другому поверсі. Хоч нігті гризи на таких нервах! Не знаю, чим себе зайняти, очікування здається безкінечним, а кожен шурхіт сприймається надто гостро!

Ні, Радомир не робить спроб вибити двері чи виманити мене з кімнати, але він явно розраховує на те, що мене буде трясти та підкидати. Нелюд сіроокий!

Близько четвертої знизу чуються голоси та різкий сміх Радомира, якому, напевно, стало геть не смішно.

Вибираюся зі свого укриття та обережно спускаюся вниз.

У просторій вітальні точиться мовчазна й збіса напружена дуель поглядів та характерів. Тимофій застиг, випроставши спину, у своєму моднявому пальті, тримаючи в руках шкіряну папку з документами. Напроти нього, заклавши руки в кишені штанів, випнувши груди, стоїть Радомир Скеля. Завмерли невдоволеними монументами й гіпнотизують одне одного, як у тій дитячій грі «море хвилюється раз, море хвилюється два, море хвилюється три…».

— Ви помилилися адресою, юначе, — тихо промовляє Радомир першим. І таке враження, що від цього владного голосу по стінах пішли мікро тріщини. — Це приватна територія.

— Мене звати Тимофій Забудько, я представник і правовий захисник Серафіми, — чітко карбуючи кожне слово, відказує мій адвокат. — Вона повідомила, що ви утримуєте її проти її волі. Тож ми приїхали, аби забрати її до міста.

— Утримую? Я? Боже збав! — озирнувшись й упіймавши мій погляд, Радомир демонстративно пирхає. — Фімо-Фімо… І що така боягузка буде робити з будівельним гігантом, як «Велес Груп», якщо ти навіть не можеш витримати компанії такого шикарного чолов’яги, як я? Провінціалочко, хіба я тебе ображав? Навпаки, хотів поділитися теплом та досвідом, — ще й знущально язиком цокає. — Шановний, Серафіма приїхала сюди добровільно зі своєю матір'ю. А те, що ви вдерлися на мою віллу без запрошення... — знову звертається до моєї групи підтримки. — Це дуже необачний крок для юриста-початківця. Хлопче, ти хоч розумієш, із ким вирішив воювати?

— О, я чудово розумію, хто ви такий, пане Скеля, — не відступає Тимофій, хоча я встигла помітити, як напружилися його плечі. — І якщо ви зараз же не дасте Серафімі вільно залишити цей будинок, за десять хвилин тут буде наряд поліції та преса. Подивимося, як це вплине на котирування ваших акцій перед угодою.

— Пф, налякав їжака голою дупою! Вирішив корчити з себе джентльмена-героя? Ну-ну… розумнику, — чомусь жартівливий тон Радомира лякає більше за погрози. — Якщо Серафіма хоче їхати з вами — двері відчинені. Буває, що я провокую жіночі істерики, але силоміць нікого не тримаю, — знову дивиться на мене. «Від мене ти вже не втечеш» — без слів говорить кожна риса його обличчя.

— Фімо, ходімо, — Тимофій намагається взяти мене за руку, але під пильним нищівним поглядом Радомира я її відсмикую.

Виходжу на вулицю, прямую до машини і скільки б кроків я не зробила — я все одно відчуваю, як мене тримає його погляд.  

От тільки злива, що розпочалася зранку, перетворилася на справжній буревій. І єдину виїзну дорогу з цієї бази відпочинку завалило велетенською віковою сосною, що впала від вітру, обірвавши лінії електропередач.

Охоронець комплексу, з яким побіг розмовляти Тім, лише розвів руками.

— Триндець… техніка приїде прибирати дерево тільки вранці. Вільних місць немає. Хоч бери та в машині ночуй, — зітхає Тимофій, повернувшись назад до автівки. — Або доведеться проситися до твого майбутнього вітчима.

— Клас… вже уявляю, що він скаже.