Розділ 11. Заміська пастка

Вчора ми розбіглися в жанрі театральної вистави, я би сказала — трагікомедії. Я намагалася гордо нести себе на ватяних ногах, моя мамуся вилетіла з кафе кулею, перекинивши свій стілець, а от Радомир покрокував ходою переможця, бо напевно навіть не сумнівається, що «зробить мене однією лівою».

Може й так, але я ще поборюся.

Сьогодні, міряючи кроками маленьку кімнату в квартирі подруги, чекаю на дзвінок від Тимофія, але натомість на екрані висвічується ім’я «Аліна».

Мамуня не полишає спроб уламати мене на потрібне їй рішення. Ти глянь, як вчепилася.

Секунд десять вагаюсь, перш ніж взяти слухавку, не хочеться вислуховувати те саме знову.

— Алло. Спробуй цього разу сказати мені щось нове.

— Серафімо, нам потрібно знайти компроміс. Слухай, ти можеш мені не вірити, але Радомир набагато мудріший та великодушний, ніж тобі здається, — радісно торохтить вона наче вчорашньої сварки й не було. — Він усвідомив, як сильно ми всі втомилися від цієї напруги, тому вирішив влаштувати «сімейний вікенд» у закритому елітному СПА-комплексі за містом. Поїдемо втрьох, розслабимося, поплаваємо у басейні, обговоримо все без поспіху, як ти й хотіла. Радомир особисто забронював для нас найкращу приватну віллу!

Отже, після моєї категоричної відмови, Радомир вирішив миттєво змінити свою стратегію. Замість відкритого тиску надумав перейти до витонченого маневрування. Ну-ну… Є над чим замислитися.

Думка про те, щоб опинитися за містом у компанії Радомира, викликає тривожний трепет. І хочеться, і колеться. Та присутність Аліни дає мені ілюзію безпеки. Навряд чи він почне розпускати руки чи кидати двозначні натяки у присутності своєї «нареченої», він може й збоченець, але не повний придурок. А для мене це шанс перехопити ініціативу й спокійно висунути свої умови, дійсно знайти компроміс.

— Добре, я згодна.

Заміський комплекс «Grand Pine» виявився розкішним острівцем спокою, прихованим серед густого соснового лісу. Окремі дерев’яні вілли з панорамними вікнами, власними басейнами з підігрівом та повною ізоляцією від зовнішнього світу. Крутезно… така краса.

Та моя «безпечна» ілюзія розсипається на друзки вже за двадцять хвилин після нашого приїзду.

Тільки-но ми з Аліною встигли розкласти свої речі у шафу, як їй починає хтось наярювати на телефон. Схопивши його, вона вибігає з кімнати, довго з кимось розмовляє, а потім повертається з абсолютним розпачем на обличчі.

— Фімо, це катастрофа! Моя косметолог із Парижа раптово прилетіла до Києва лише на один день! У неї звільнилося віконце на процедуру, чекати на яку треба пів року! — стенає моя маман й починає гарячково збирати свою сумочку. — Я мушу терміново їхати назад у місто!

— Жартуєш? Ти взагалі притомна? — трясця, у мене через обурення відбирає дар мови. — Ти залишаєш мене тут саму?!

— Ну чому саму? З тобою ж Радомир! — легенько цьомкає мене в щоку. — Ви якраз спокійно поговорите про бізнес, без мого щебетання. А я повернуся завтра вранці! Ця процедура для мене питання життя та смерті! Краса потребує жертв!

Перш ніж я встигаю як слід заперечити чи зібрати свої речі, щоб поїхати разом з нею — її авто вже покотило у напрямку столиці.

Стою як мокрим рядном прибита, дивлюсь у вікно, як надворі сіє дрібний дощ та усвідомлюю, що потрапила в хитро-сплановану пастку.

— Схоже, ми залишилися удвох, Серафімо, — позаду лунає насмішкуватий низький оксамитовий голос.

Повільно розвертаюсь.

Радомир стоїть біля скляних дверей, що ведуть до приватного басейну. Він уже встиг змінити діловий костюм на вільні штани та світлий джемпер з широкою горловиною, що відкриває його міцну шию. У руці келих з якимсь міцним напоєм, а в очах палає абсолютно неприхований нахабний тріумф. Багато розуму не треба, аби здогадатися, що без нього тут не обійшлося.

— Ти навмисне це зробив? Гадаєш, це смішно? — мене аж теліпає на емоціях. Це ж треба як все підлаштував, знаючи слабкі місця моєї притрушеної матусі!

— А що це ти мені вже тикаєш? Ми з тобою на брудершафт ще не пили. Фімо, я лише створив ідеальні умови для того, щоб ми нарешті зняли маски, — Радомир робить повільний крок у мій бік. Хода м'яка, грація, як у великого кота. — Твоя мати від початку була тут зайвим елементом.

— Я повертаюся до Києва! Виклич мені таксі! — намагаюсь його обійти, але цей чортяка перекриває мені шлях, затискаючи мене біля стіні. Від такої кількості емоцій та відчуттів — дихати стає важко. Серце бовтається десь у животі разом зі скаженими метеликами, а в грудях тисне праведний гнів.

— Ну яке таксі, Фімо? Не вигадуй. Краще скористайся усіма можливостями на повну, — хижо шепоче він, нахиляючись до мене так близько, що його губи майже торкаються моєї скроні. Його гарячі та міцні пальці обережно чіпають моє підборіддя, змушуючи мене підняти голову й зустрітися з його палаючим, сталевим поглядом. — Ти ж так хотіла дізнатися мої справжні наміри. Так ось вони: я не збираюся говорити з тобою про акції чи юристів. Принаймні, не сьогодні.

Його рука повільно опускається на мою талію, владно притягуючи мене трохи ближче. Моїм тілом розливається зрадницька, млосна слабкість. Мене лякає його тиск, але ще більше лякає те, як моє тіло відгукується на його дотики. Так не має бути!

— Чого ти хочеш, Радомире? — з трудом ціджу крізь зуби, намагаючись зберегти залишки самоконтролю.

Його вуста вигинаються в небезпечній, спокусливій посмішці. Він повільно веде великим пальцем по моїй нижній губі, змушуючи мене затамувати подих.

— Я хочу тебе, Серафімо, — відверто, без жодної краплі сорому промовляє він, впиваючись дражливим поглядом у мої очі. — І ти залишишся тут, бо має ж хтось зцілити мене від імпотенції, — ще й підморгує падлюка така.