Розділ 7. Гра в темряві

Салон його позашляховика огорнутий запахом суміші натуральної шкіри, дорогого тютюну та ледь відчутного аромату дощу. Тут панує підвищений комфорт, який не порушує ані рівномірний шелест двірників, ані ритмічний стукіт крапель дощу по даху автівки.

Сідаю на пасажирське сидіння і одразу тягнуся до паска безпеки, але засувку чомусь заклинило.

— Зачекай, — вібрує поруч низький голос Радомира, який нахиляється до мене перш, ніж я встигаю заперечити. Його плече торкається мого, гаряче дихання обпалює шкіру на моїй шиї і ось я вже затамовую подих, боячись ворухнутися. І не тому що мені страшно, ні. Я не ворушуся аби потайки насолодитися цими незвичними відчуттями. Це капець як дивно, не очікувала від себе подібного.

Велика, міцна чоловіча долоня накриває мою руку на металевому фіксаторі, і від цього контактного струму моє тіло вмить вкривається сиротами. Радомир не поспішає. Він навмисне надто повільно тягне пасок через мої груди, чутливо зачепивши пальцями ребра, й нарешті клацає замком.

Його обличчя опиняється лише за декілька сантиметрів від мого, провокуюча близькість від якої паморочиться розум. У пітьмі салону його сірі очі здаються майже чорними, а на вустах блукає ледь помітна, дражлива посмішка.

— Не варто так нервувати, Серафімо, — тихо промовляє він, не кваплячись повертатися на своє місце. — Пасок має прилягати щільно. Я звик дбати про те, що має для мене цінність.

— Та я й сама могла б впоратися, — видихаю, намагаючись, щоб голос звучав рівно, але він зараза все одно зрадницькі захрип.

— Могла б, — підозріло м’яко погоджується Радомир, відкинувшись на спинку свого сидіння й плавно рушаючи з місця. — Але мені подобається допомагати дівчатам, які вдають із себе надто гордих та оманливо незалежних.

Стискаю пальці на колінах. Страшенно дратує його самовпевненість, груба брутальність і те, як безцеремонно він переступає мої особисті кордони. Але глибоко всередині, під шаром мого обурення, палає дике, неконтрольоване тяжіння. Мене приваблює його сила, цей хижацький тиск. І це найдивніше, що траплялося зі мною у житті, це лякає мене набагато більше, ніж якийсь несподіваний спадок чи наслідки вчинків моєї матері.

Ми проїхали лише кілька кварталів, коли двигун раптово видав дивний глухий звук, панель приладів мигнула й згасла. Позашляховик повільно котиться до узбіччя й зупиняється на напівтемній, безлюдній вулиці біля зачиненого скверу.

Радомир тихо лається крізь зуби, але на його обличчі не здригається жоден м’яз. Він спокійно дістає телефон й робить короткий виклик: — Марку, «Ровер» заглох на Ярославовім Валу. Пригони «Мерседес». І бажано не до ранку, а зараз! — рявкає в слухавку.

Відклавши телефон, повертається до мене усім своїм кремезним корпусом. Салон занурюється у вичікувальну тишу, а за вікном розігралася злива, відрізаючи нас від решти світу.

— Ну що ж, це ще не катастрофа, а лише невеличка пауза, — Радомир розслаблено спирається плечем на сидіння, закинувши одну руку на кермо. — У нас є хвилин п'ятнадцять. Поговоримо, Фімо?

— Про спадок? — коротко зиркаю на нього, а потім знову відводжу погляд. Він надто близько, тому витріщатися небезпечно, аби не спонукати його до дій. Про всяк випадок намацую у боковому кармані рюкзака свій складний ніж, раптом що — я готова відбиватися. Бо бажання — бажаннями, а в реальності я не збираюся крутити із ним шури-мури, я не моя матуся.

— Ні, Серафімо. Про твій спадок ми поговоримо з юристами, — Радомир роздивляється мене так, ніби намагається розгадати надскладну головоломку. — Мені набагато цікавіша саме ти. Дівчина з провінції, яку рідна мати майже викреслила зі свого життя, раптово стає власницею мільйонного бізнесу. Ти хоч розумієш, куди потрапила? Чи ти справді така наївна, якою хочеш здаватися?

— Я розумію достатньо, щоб не вірити чоловікам, які залицяються до моєї матері, але дивляться на мене так, ніби спочатку хочуть облизати, а потім з'їсти! — випалюю у відповідь.

Радомира розбирає тихий сміх, низький, оксамитовий, від чого по моєму тілу знову прокочується хвиля жару.

— А ти гостра на язик, мені такі до смаку, — він нахиляється трохи ближче, поклавши лікоть на підлокітник між нами. — І спостережлива. Тоді дай відповідь на ще одне питання, Серафімо. Якщо я такий небезпечний... чому ти сіла до мене в машину? Чому не втекла?

Його погляд опускається до моїх губ, а потім знову зустрічається з моїми очима. Трясця, це ж суцільна провокація! Він грається зі мною, як той кіт з мишкою, перевіряючи, де межа моєї витривалості.

— Може я наївна, але я не з лякливих, Радомире, — відповідаю, твердо карбуючи кожне слово, хоча серце калатає як божевільне. — І я завжди волію бачити свого ворога в обличчя.

— Ворога? — здивовано припіднімає брову, а його пальці тим часом ніби випадково торкаються мого зап'ястя, змушуючи мій пульс прискоритися до межі. — Ти дуже поспішаєш із висновками, дівчинко. Зазвичай, вороги руйнують все, що ти маєш й до болю шматують твою душу, поки ти не впадеш на коліна. Я тобі не ворог, Фімо. Втім… ти починаєш мені подобатися, твоїй сміливості дійсно можна позаздрити.

— Як ви вийшли на мою матір? Чому почали шукати спадкоємців Власова?

— Вона прийшла на його похорон, ми розговорилися та з’ясували цікаві факти. Виявляється, твоя мати роками спостерігала за тим, як твій батько ставав ще більш заможним. Якщо вірити її словам, того дня, коли він помер від зупинки серця, вона увійшла до нього в кабінет й ефектно повідомила, що в нього є донька. Певно… він не витримав такої радісної новини.

— Поганий жарт, — невдоволено суплюся. — Хоч я його і не знала, але мені неприємно це чути. До речі, як вас по-батькові?

— Облиш, я не переживу, якщо ти будеш не лише мені викати, а ще й тицяти в очі по-батькові, натякаючи на мій вік, — жартує у відповідь. — А мені ж лише тридцять п’ять.

У цей момент позаду нас спалахує яскраве світло фар — приїхала інша машина. Радомир, не поспішаючи прибирає руку з мого зап’ястка, але його погляд залишається важким.