Розділ 6. Треба подумати

Після мого здавалось б простого та логічного запитання Радомир зупиняє келих біля самих губ. Його сірі очі в світлі свічок (бо моїй маман нащось знадобилося влаштувати за столом «романтичну сімейну атмосферу») здаються майже чорними. Він дивиться на мене безперервно, гіпнотично, так, ніби я сиджу перед ним без одягу. Цей погляд не просто вивчає — він роздягає, розкладає на деталі, ковзає по моїх грудях, обличчю, губах. Цей чоловік просто жере мене очима, абсолютно не соромлячись моєї матері, яка почала щось цвірінькати про майбутню весільну подорож на Балі, де вони заодно відсвяткують ще й вигідну угоду.

Від цього недвозначного, важкого чоловічого погляду у мене на спині виступив холодний піт, а у скронях почали вистукувати тисяча молоточків. Хочеться заплющити очі, сховатися під стіл, як у дитинстві або втекти. Але натомість я стійко витримую цю «атаку».

— Не відмову, Серафімо, — нарешті тихо мовить Радомир, і в його голосі чується пересторога. — Згоду на продаж. Завтра вранці мій юрист підготує папери. Ти підпишеш їх — і станеш вільною дівчиною з чималим банківським рахунком.

— Оце вже ні, спочатку я повинна порадитися з якимось фахівцем у цій галузі, — видихаю, збираючи волю в кулак. — Треба уважно прочитати всі документи, а вже потім ухвалювати рішення.

Моя мамуся вмить нашорошилася, насупившись:

— Фімо, не починай! Які ще фахівці? Радомир усе владнає, він же практично частина нашої родини! Який йому сенс дурити дочку його майбутньої дружини? Радомир і є потрібний тобі фахівець, він поганого не порадить. Доню, відхреститися від цієї компанії ще й отримати за неї гроші — найкращій вихід, практично подарунок долі!

— Мені все одно треба розкинути мізками, я не вмію приймати спонтанних рішень. Тому я краще піду, пересплю із цією думкою. Дякую за вечерю, — підводжуся з-за столу.

Все, більше не витримую, найскоріше хочеться злиняти звідси і бажано якнайдалі. Від цієї дурепи та її підступного збоченця.

— Стривай, що це ти знову вигадала? Куди ти збираєшся, Фімо? — обурюється Аліна, помітивши, що я повернулася з кімнати зі своїм рюкзаком. Залишайся сьогодні тут, у нас є гостьова спальня...

— Ні, хто я така, щоб заважати майбутнім молодятам голубитися одне до одного, — заперечливо трясу головою, не відмовившись від спокуси вставити іронічну шпичку. Та залишатися під одним дахом з чоловіком, який дивиться на мене як хижак на здобич, поки мати витає в хмарах, мені наразі здається смертельно небезпечним. — Зупинюся у Стасі, у колишньої однокласниці, попередньо я з нею вже домовилася. Вона живе в центрі, доїду тролейбусом, не проблема.

— О цій порі? Ще й дощ надворі! — продовжує обурюватися Аліна, дивуючи мене своєю турботою. Увійшла в роль люблячої матусі й забула вийти. — Фімо, це дурість! Припини поводитися, як дитина!

— Ну, тоді викличу таксі, адже я скоро стану багатійкою, треба звикати до шику, — тягнуся до своєї досі вологої вітровки, яку кинула в передпокої на підставку для парасольок.

— Таксі в таку погоду доведеться чекати дуже довго, — за моєю спиною лунають важкі, впевнені крок. Хотіла чкурнути не попрощавшись, а він все одно приперся.

Обертаюсь, Радомир стоїть у дверях їдальні, тихенько брязкаючи ключами від машини. Та ну, тільки не це.

— Я тебе відвезу, — звучить не як пропозиція, це справжнісінький наказ без вибору.

— Не варто, я...

— Я наполягаю, Серафімо, — рівно п’ять його широких кроків і ось він вже перегородив мені вихід із передпокою. Високий зріст й широкі плечі Радомира Скелі в цьому коридорі здаються чимось монументальним, він як той грізний велетень, що витіснив із мого простору увесь кисень. Від нього знову війнуло тим самим небезпечним ароматом тютюну та кедра.

— Ніч, чуже місто, злива. Як майбутній... чоловік твоєї матері, я просто зобов'язаний подбати про твою безпеку.

Спеціально робить наголос на слові «чоловік», але його погляд, що повільно опустився до моїх губ, говорить про зовсім інші наміри. Якщо полізе до мене, треба буде його попередити, що у мене із собою є складний ніж.

— Ой, як це мило з твого боку, любий! Фімочко, погоджуйся, у Радомира чудовий автопарк! — радісно плескає в долоні моя притрушена мамця.

Дивлюся на неї — сліпу й засліплену грошима, потім на Радомира, у чиїх очах палає неабияка цікавість та стрибають темні бісики.

— Добре, — тихо мовлю, стискаючи лямку рюкзака. Згідно киваю, але не здаюсь. — Відвезіть мене, якщо на то ваша ласка.

Розумію, що сідати з ним у машину серед ночі — це все одно що добровільно заходити в клітку з тигром, але тікати вже запізно, розпочинається якась гра і я у ній головний гравець.

Що я точно вже знаю — Радомиру вкрай важливо, аби я підписала ті кляті папери і поки я цього не зроблю, він навряд чи мене образить. Імовірно, цей віроломний «мисливець за скарбами» спробує різні методи: вмовляння, залякування, свої чоловічі чари. Останнє напружує найбільше, бо мене лякає власна реакція на цього чоловіка. Напевно, я теж якась збоченка, бо по нормальному я мала б відчувати відразу або бажання триматися від нього подалі, а не те, що крутиться у моїх думках.