Розділ 3. Найчемніша версія

Почувши мої слова, він застигає на якусь мить. Його сталево-сірі, холодні, як листопадовий дніпровський лід очі звужуються, уважно вивчаючи моє обличчя. У цьому погляді спалахує щось нове — важке, аналітичне й ще більш небезпечне. Дивиться на мене так, ніби раптово побачив перед собою не випадкову перешкоду, а суперника. Або здобич.

— Серафіма... — повільно промовляє моє ім'я, ніби куштуючи його на смак, перекочує на язиці як той гурман. Після чого його вуста знову вигинаються, але цього разу посмішка зовсім інша — таємнича, неоднозначна, наче він намагається дещо приховати. — Значить, та сама дочка-спадкоємиця. Пробач, не встиг поцікавитися як ти виглядаєш. Інакше таку лялечку я б одразу упізнав.

— А ви, як я розумію, Радомир? — складаю руки на грудях, намагаючись захиститися від його магнетичного, гнітючого впливу. Теж мені знайшов лялечку: промоклу, втомлену та брудну. — «Наречений» моєї матері?

Радомир злегка нахиляє голову, не зводячи з мене очей, й робить повільний крок у мій бік.

Скільки впевненості у цьому плавному русі!

Владно розсунув кордони, із задоволенням порушивши мій особистий простір.

— Саме так, Серафімо, — тихо відказує він, зупинившись так близько, що я відчуваю тепло його тіла, запах та дихання на своїй шкірі. — Я твій майбутній вітчим. Ласкаво просимо до столиці.

І в цей момент я раптом чітко усвідомлюю дві речі.

Перша: цей чоловік бреше, і він тут зовсім не через любов до моєї легковажної матусі.

І друга: я потрапила в пастку, з якої буде дуже важко вибратися неушкодженою.

Спрацювало передчуття? Як у бабусі? Чорт забирай…

— Поки матері немає, певно, піду я ще трохи потиняюся вулицями столиці. А ви тут поприбирайтесь, якщо вже клінінг вас так підло підставив. Кажуть, чоловічі руки мають вміти робити все, тож ганчірка не стане для вас перепоною, — самій не втямки звідки з мене вигулькнула ця зухвалість, але вийшло ефектно.

Льодовитий океан в його очах одразу заштормило, а писок перекосило якось змученою посмішкою.

— Оце вже ні, Серафімо. Я не дозволяю. Упевнений, ти втомлена, та ще й змерзла на додачу. Пропоную розслабитися, прийняти теплий душ і почати спочатку.

— Пропонуєте чи наказуєте? — Радомир досі здається мені небезпечним, але в мені десь нашкреблося сил для протистояння.

— Поки що пропоную, сподіваючись на твій здоровий глузд чи бодай жіночу хитрість, якою кожна жінка не обділена від природи, — знов примружує свої сірі очі. Розумні, спостережливі як у безжального хижака.

— Я не кожна!

— Теж встиг про це подумати.

— Компанія, яка буцімто дісталася мені у спадок, коштує великих грошей? Адже так? — відчуваю, що маю рацію, інакше цей владний хижак не кружляв би поруч.

У відповідь спочатку нагороджує мене натягнутою ввічливою посмішкою-попередженням.

— Нюанси угоди ми обговоримо пізніше, коли до нас приєднається твоя мати.

— Напевно, вона вам пообіцяла, що має на мене вплив? Що я виконаю будь-яке її прохання? Що з тупенькою провінціалкою проблем не буде? — продовжую тримати натиск його погляду, від якого ноги стають немов ватяні.

— Натякаєш, що Аліна не в курсі наскільки ти розумна? — посміхається і на якусь мить мені здається, що це щиро. — Не важливо, чи має твоя матір на тебе вплив. Головне, що я його знайду.

— Доволі самовпевнено. Ви завжди так себе поводите?

Радомир безсоромно ковзає поглядом моїм тілом, а я тим часом прискіпливо роздивляюсь його.

Високий, плечистий, статура просто відпад. На ньому темно-синя сорочка з підкоченими рукавами та чорні штани. Темне, по модному скуйовджене волосся й жорсткі, наче висічені з граніту ідеальні риси обличчя. На лівому зап’ястку дорогий годинник, на правому — стильний шкіряний браслет. На лівому вказівному пальці коштовний перстень, на ногах гарні черевики, що свідчить про те, що він не ходить пішки. Певно його дупу катає якийсь крутий мерс. З-під комірця сорочки, на шиї можна розгледіти частину тату, а на щелепі зліва — невеличкий шрам. Але я знову ловлю себе на думці, що мене бентежить не його зовнішність, а магнетизм, який просочується крізь мою шкіру, потраплячи в кров. І ось він вже мчить моїми венами, п’янить мій розум, намагаючись підкорити одним лише поглядом.

— Хочу звернути твою увагу, Фімо, що перед тобою найчемніша версія мене. Тож не зіпсуй мої старання. Проходь, почувайся як вдома. Показати, де ванна? — Радомир стежить за кожним моїм рухом і за кожною емоцією на обличчі.

— Сама знайду. Якщо ви вже такий чемний — зробіть мені кави.

  Двохрівневий пентахаус у стилі мінімалізму здається мені величезним: бетон, темне дерево, велетенські вікна від підлоги до стелі та дивна, майже стерильна тиша. Запах чужого розкошу: суміш дорогих парфумів, шкіри та свіже-обсмаженої кави — лоскоче мені ніс. Тут все кричить про гроші. Не про затишок, а саме про статус. А ще мені щось підказує, що це не його житло. Це радше декорація.

— Тобі трохи полегшало? — Радомир зустрічає мене на кухні, ковзнувши по мені оцінюючим поглядом. Через що я ще сильніше затягую пасок банного халата. — Пані, ваша кава готова, — кидає він, нащось розстібаючи свою сорочку.