Біг по колу

КУПА БАБЛА

Кажуть, найкращий засіб від стресу — біг. А оскільки шкала мого настрою наближалася до критичної точки, я довго не роздумував. Або в дурку, або на стадіон? Другий варіант мені сподобався більше.

Перше коло далося легко, на другому з’явилося якесь печіння в горлі. А як ви хотіли? Я не пам’ятаю, коли бігав востаннє. Напевно, ще в минулому столітті. Але бігти було просто необхідно. Чи то від себе, чи то від ситуації, що склалася, чи то від візиту до психіатра.

Після четвертого кола стало легше. Правда, я і біг уже не так швидко. Бачили, як бігають сімдесятирічні пенсіонери? Напевно, збоку це виглядало саме так. Давався взнаки п’ятнадцятирічний стаж куріння. Треба б із цим курінням зав’язувати — думав я мало не щодня останні роки три, підходячи до тютюнового кіоску і купуючи чергову пачку цигарок. І щоразу я думав, що ця пачка остання. Але ж не так сталося, як гадалося.

П’яте коло я біг настільки повільно, що на мене сів метелик. Вигадавши собі виправдання, що це знак, я зупинився. Зовсім кепські справи. Навіть у школі п’ять кіл мені давалися набагато легше. І хоч у своїй фізичній формі я трохи розчарувався, мій настрій трохи змінився. Здавалося, що я все ж таки від чогось зумів утекти. Недалеко, правда. Усього на чотири з половиною кола. Але це вселило в мене якусь надію. І я побіг далі.

* * *

Напевно, нав’язливі ідеї — це ще один вид залежності. Спочатку ти щось вигадуєш. Круто! Супер! Придумати можна багато чого. У кожного своє. Але на самому початку кожен вважає свій винахід чи творіння, чи якусь ідею просто геніальною. Добре, якщо це справді так. Ну, типу інтернету, двигуна внутрішнього згоряння та інших досягнень людства, які змінили наше життя.

Я приблизно років десять писав тексти пісень. Навіть щось там наспівував упівголоса, сидячи з гітарою перед касетним магнітофоном. Були такі в минулому столітті. Кожен текст я старанно й акуратно записував у товстий блокнот. Часом перечитував те, що особливо сподобалося, разів по п’ять. Ну і мріяв, звісно ж, як від якоїсь пісні фанатіють стадіони. А як без цього? Мріяти не заборониш. Тим паче що під час мрій у мозку виділяються якісь там речовини. Плюс до того ж мозок сприймає це як реальність.

Що ж вийшло в реальності? Свій блокнот, який я оберігав від чужого погляду і дотику, з усіма шедеврами та мегахітами одного чудового дня я спалив. Розводячи при цьому руками і гидливо плюючи на попіл, я дивувався сам собі. Як можна було писати таку маячню і нудятину?

Хоча не спробуєш — не зрозумієш. Щоб дізнатися, який на смак кокос, одного шоколадного батончика з кокосовою начинкою замало, треба дістатися до першоджерела. Що я вам скажу, мені він нагадав смак мила. Хоч я і не гриз його в дитинстві, але асоціація в мене виникла саме така. У моєму випадку кар’єри поета-пісняра було те ж саме. Я марив шоколадними батончиками з дивовижно-неповторною кокосовою начинкою, але зрештою зрозумів, що кокос не просто не дозрів, його там не було. Усе, що могло там бути — позавчорашні пельмені, які забули поставити в холодильник.

* * *

Потім були сценарії. Так! Сценарії до повнометражних художніх фільмів. О! У мене були геніальні ідеї! Ну, гаразд. Ідея. Сім років я носився чи виношував цей сюжет, написавши за весь час не більше десяти сторінок. Але які в мене були амбіції. Це був не фільм. Це був фільмище! Голлівудські режисери самі шукали зі мною зустрічі і випрошували, стоячи на колінах, написати для них щось подібне.

Було ще дві-три ідеї офігенних, як на мене, сценаріїв. Але оскільки цей погляд був засліплений яскравим променем власної геніальності, я так і не зрозумів, у який бік рухаюся. Так, написав ще загалом кілька сторінок і заспокоївся.

Запитаєте, якого біса? Я вам відповім. Якось десь вичитав, що за сценарій повнометражного художнього фільму можна відхопити від 30 до 50 тисяч доларів. Почитавши ще і дізнавшись про розцінки, я подумав: чому б і ні. Думаєте, мені подобається писати ці сценарії? Чи в мене є талант? Дудки! Якась частина мого мозку просто клюнула на важку пачку грошей і весь цей час намагалася вмовити решту мозку сотворити шедевр. І якби не ці тридцять - п’ятдесят тисяч, мені б і задарма не потрібні були ці сценарії. Бо виходила та сама маячня, що й із текстами пісень.

Десять плюс сім… Сімнадцять років, які навіть соромно згадувати. Ні, я, звісно ж, десь працював. Аби де! Де доведеться. Треба ж було одягати й годувати своє тіло, підживлювати свій мозок глюкозою, щоб він продовжував мріяти і вигадувати щось таке геніальне.

* * *

І ось нова фішка! Настільні ігри. Цим я займаюся вже близько двох років. Мені це навіть трішки подобається. Трішки — бо якби дуже, то я б уже створив, роздрукував і підготував кілька прототипів цих самих ігор та оббив би всі пороги видавництв чи фірм, які випускають таку продукцію. Насправді в мене три аркуші формату А3, розмальовані кольоровими олівцями, які десь валяються. Звісно ж, як і більшості моїх сучасників, мені хочеться вичавити з усього цього купу бабла. І ось я біжу…

Може, так усе й має бути, може, хід моїх думок у реаліях сучасного часу є правильним. Якби не одне «але»! Ви думаєте, тексти, сценарії та настільні ігри — єдине, що мені було чи ще досі є цікавим? У мене було багато інтересів і захоплень. Та щойно якесь із них захоплювало мою уяву, я одразу намагався поставити його на комерційну основу. У результаті в мене ні до чого немає інтересу! Ось так.

* * *

І я біжу. Може, я біжу від себе? Може, до чогось нового? Але побоююсь: виникни на моєму шляху щось хоч трохи цікаве для мене, мій мозок тут же ввімкне калькулятор. Скільки ж із цього можна урвати бабла?

Багато хто пише: добре, коли улюблена справа приносить дохід. Виходить, якщо вона доходу не приносить — значить, це марна трата часу. А якщо вона приносить дохід — значить, це вже рутинна праця і зобов’язання перед твоїми клієнтами. Маячня!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше