1

— Кажи правду! Нє! Кажи правду! Ти влюбився в Машку?

Ось такі звуки знову лунали з кімнати. Той самий крик, той самий надрив у голосі. Здається, ці слова вже викарбувалися в стінах нашого тісного гуртожитку.

— Кажи правду про Машку! Грошенко, я з тобою нікуди не поїду, поки не скажеш правду! Кажи правду про Машку!

Скільки разів я чув ім’я Машка? Напевно, стільки, що воно стало для мене наче шипіння старого радіо — таке дратівливе, таке ж нестерпне. Я вже почав цуратися всіх Маш, Марій і Марічок, яких зустрічав.

Тут, у гуртожитку, в кімнаті 4 на 5 метрів, ми тулимося вчотирьох: я, батько, молодша сестра і матір, яка, здається, живе в якомусь своєму світі, де всі тільки й роблять, що брешуть про квартиру Машку.

Моє ім’я _. Так назвала мене мати, коли я народився, бо, за її словами, це ім’я їй подобалось. “У мене в групі колись теж був _”, — казала вона колись, коли ще не кричала ночами по телефону. Мені 14, я в 9 класі, і сьогодні понеділок, новий тиждень, я прокинувся з відчуттям, що ця кімната — як клітка.

— Грошенко, кажи правду! Нас прослуховують? — знову вибухнула мати, стискаючи телефон так, наче він був винен у всіх її бідах.

Я встав із ліжка, відчуваючи, як голова тріщить від напруги. Ні, я не сидів до ранку в телефоні, як люблять думати дорослі. Це все через неї — через матір і її планети, що гудуть і обертаються навколо неї, наче вона сонце, а ми всі — заручники її орбіти.

"Сім годин поспіль вона може кричати, звинувачувати, допитуватися. Як можна не втомлюватися?"

У тісному коридорі гуртожитку пахло чиїмось борщем і вологою штукатуркою. Стіни тут тонкі, як папір, і здається, що всі сусіди знають про Машку не менше, ніж я. Я вмився холодною водою в спільній вбиральні, намагаючись змити не лише сон, а й той гул у голові.

Поглянув у тріснуте дзеркало — звідти на мене дивився худий хлопець із темними колами під очима.

“Треба вибиратися звідси. І як сусіди нас ще терплять?”, — в котрий раз подумав я про те саме.

Повернувшись до кімнати, я швидко поїв учорашньої каші, яку сестра залишила недоївши на столі. Сестра, до речі, сиділа в кутку, втупившись у свій телефон, і, здається, навчилася вимикати звук матері в своїй голові краще, ніж я. Батько, як завжди, був на роботі — він працює у поліції, і його майже ніколи немає вдома.

Я закинув рюкзак на плече й вислизнув із кімнати, поки мати знову набирала номер.На вулиці було прохолодно, повітря пахло осіннім листям і далеким димом. Школа була за дві сотні метрів, але я не поспішав. Мені потрібен був час, щоб просто дихати.

“Ти вже п’ять років туди ходиш, бачишся з тими самими однокласниками, з тим самим учителем — і все одно не хочеш туди йти."

Не подумайте, я не ненавиджу школу. Просто більшість мого класу — це якийсь зоопарк. Точніше — "дикарі". Таку колекцію придурків ще треба зібрати: одні регочуть, як коні, інші чіпляються з дурними жартами, а ще є ті, хто вважає себе крутішим за всіх, хоча самі ледве читають по складах.

Чому не перевестися в інший клас? Та тому, що в іншому 9-му і так забагато людей — тісно, як у нашій кімнаті в гуртожитку. А в іншу школу? Далеко. Та й лишився один рік. П’ять років терпів — потерплю ще один. Не проблема. Чи все ж проблема?

Дорогою до школи я завернув до свого улюбленого місця — лавки біля старого магазинчика, де продають усе, від хліба до батарейок. Там тихо, якщо не рахувати шуму машин, що інколи проїжджають повз. Я сів, закинув голову й подивився на небо. Хмари пливли повільно, наче дражнили мене своєю свободою.

“Чому час так швидко лине?” — пробурмотів я сам до себе. Здавалося, ще вчора я був у п’ятому класі, а тепер уже дев’ятий, і попереду якісь тести, які — як каже кожен дорослий — вирішать, куди я піду далі. Від цієї думки стало ще гірше.

Я зітхнув, піднявся й поплентався до школи.День там проходив, як завжди: урок — якщо вчитель суворий, то мозок виносить від думання, перерва — виносить від однокласників.

“Коли ця перерва вже закінчиться?” — скиглив я подумки, сидячи в класі й слухаючи, як за дверима хтось із моїх “чудових” однокласників волає, ніби його ріжуть.

Нарешті дзвінок. Я повернувся на урок історії, де вчитель із його вічними окулярами на кінчику носа, уже стояв біля дошки.

— _, до тебе запитання: що таке “індустріальна революція”? — його голос був спокійним, але я відчув, як увесь клас повернувся в мій бік.

“Серйозно? Ви це вже втретє питаєте. Невже інші досі не знають?” — подумав я, але вголос відповів:

— Це перехід від ручної праці до машинного фабрично-заводського.

— Гаразд. А де вона розпочалася?

— Англія.

— Молодець. — похвалив мене вчитель.

"Хтву… Не потрібна мені ваша похвала”.

Питання було просте, ми його повторювали разів із п’ять, але, схоже, половина класу все ще не в курсі. Невже вони такі ідіоти? Та ні, не ідіоти. Їм просто байдуже. Їм не цікаво. Сидять, пяляться в телефони, перекидаються тупими мемами, а я… я мав би пишатися, що знаю відповідь? Що я “розумний”? Але радості чомусь немає. Тільки відчуття, ніби я чужий у цьому класі, у цій школі, у цьому житті.

Нарешті уроки закінчилися. Ще здалеку, повертаючи в бік нашого корпусу, я почув знайомий шум. Знову вона. Знову крики.

"Як сусіди нас ще терплять? Чесно, я готовий їм руку пожати."

— Перезвони! Грошенко, перезвони! Ти чуєш?

“ЯК ВІН ТЕБЕ ПОЧУЄ? ЧЕРЕЗ ТЕЛЕПАТІЮ?” — подумав я, стискаючи зуби.

Справді, скільки можна? Невже в неї немає чим зайнятися? Хоча… я ж не розповідав раніше. Моя матір — безробітна. Уже кілька рокі... кого я обманюю? Себе? Вона ніколи не працювала. Ні дня.

Гроші зникають швидше, ніж з’являються, а її настрій… він ніби застряг на позначці “всі зговорилися”.

Я не пам’ятаю, з чого все почалося. Мабуть, із квартири. Точніше, з її відсутності. Батько проробив службовцем двадцять із гаком років. По договору йому обіцяли житло за вислугу. “Своя квартира, _, уяви! Як тільки рік пройде — Дід Мороз нам принесе подарунок!” — казав він колись, ще коли я був малим і вірив у такі казки. Але квартири немає.